top of page
Маріуполь пам’ятає
«МАРІУПОЛЬ ПАМ’ЯТАЄ» – це віртуальна Книга Пам’яті воїнів-маріупольців, загиблих під час російсько-української війни, та захисників Маріуполя.
Меморіальний проєкт реалізується Маріупольським краєзнавчим музеєм у співпраці з Департаментом культурно-громадського розвитку Маріупольської міської ради за ініціативою організації «Жінки зі Сталі».
Маріуполь – одне з тих міст України, що зазнало найбільше втрат від віроломної російської навали. Місто, що пишається своїми синами та доньками, які боронять наші життя, свободу та гідність всієї країни. Місто, яке зберігає пам’ять про кожного, хто віддав життя, намагаючись зупинити ворога та повернути мир.
Меморіалізація пам’яті захисників Маріуполя – це лише невеликий прояв тієї безмежної пошани до кожного, хто ціною власного життя боронить свободу та гідність України, вдячності, яку кожен маріуполець носитиме в серці навічно.
Наразі командою проєкту «МАРІУПОЛЬ ПАМ’ЯТАЄ» зібрані десятки багатогранних та героїчних історій загиблих українських патріотів-маріупольців, які з вірністю та честю проходили службу в різних підрозділах:
-
окремий загін спеціального призначення «Азов» НГУ
-
12-та бригада оперативного призначення НГУ
-
3-тя окрема штурмова бригада ЗСУ
-
23-й загін Морської охорони міста Маріуполь ДПСУ
-
1-й (Донецький) прикордонний загін ДПСУ
-
56-та окрема мотопіхотна Маріупольська бригада
-
Національна поліція України
-
Сили територіальної оборони ЗСУ
-
Десантно-штурмові та Сухопутні війська ЗСУ
-
Служба безпеки України та ін.
Серед наших Героїв ті, хто віддав життя при обороні рідного Маріуполя, або відстоюючи цілісність України в боях при інших населених пунктах, ті, хто загинув в полоні від жорстоких тортур, отриманих поранень та під час підступного теракту на території колонії в смт. Оленівка.
Тіла багатьох військовослужбовців і досі не знайдені, або не повернуті з місця загибелі. Разом з родинами ми сумуємо за всіма загиблими та віримо у повернення живим кожного захисника, хто на сьогодні вважається зниклим без вісті.
Публікації про загиблих Героїв зібрані у 2 групи:
1) матеріали про загиблих військових-маріупольців;
2) матеріали про бійців з інших регіонів, загиблих при обороні Маріуполя та Маріупольського району.
Поки триває війна немає можливості ані встановити точну кількість загиблих, ані назвати всіх поіменно, ані розповісти історію кожного. Проте, ми продовжуємо ретельно збирати і обробляти всю відкриту інформацію. Надсилайте історії ваших найрідніших Героїв-маріупольців та захисників Маріуполя, що загинули після 24 лютого 2022 року за щасливе майбутнє України, на пошту Маріупольського краєзнавчого музею mamu1920@ukr.net.
Висловлюємо вдячність кожній родині і всім, хто долучився до проєкту та допомагає увічнити пам’ять про рішучих і хоробрих українських бійців, які ціною власного життя з перших днів повномасштабного вторгнення наближають Перемогу України.
Маріуполь тужить за всіма загиблими. Маріуполь цінує. Маріуполь пам’ятає.
Світла пам’ять та вічна шана нашим загиблим Героям!
Аганін Микола Володимирович «Матрос»
(18.05.1961 – 29.07.2022)
Старший солдат, старший кулеметник окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. За час військової служби отримав наступні нагороди: медаль «За участь в антитерористичній операції»; нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі III ступеня»; почесна відзнака 54-ї окремої механізованої бригади «Хрест 54 ОМБР»; медаль «За розмінування». Указом Президента України від 3 листопада 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Микола Аганін народився в селі Порохня Новоазовського району Донецької області у звичайній працьовитій родині. Навчався в Челюскінській середній школі. У 1977 році закінчив навчання в технічному училищі №52 міста Маріуполя, де здобув професію електрогазозварювальника. З 1980 по 1983 роки проходив строкову службу у морському флоті.
Більшість свого життя Микола Володимирович прожив в селі Козацьке Новоазовської міської громади Кальміуського району Донецької області. Роботи ніколи не боявся, завжди чоловіка приваблювали робітничі професії. Працював трактористом, займався ремонтом автомобілів, а також фермерством.
З початком бойових дій на Донеччині рідне село Миколи Аганіна опинилося під окупацією росії. У 2015 році він вимушено переїздить до Маріуполя. На новому місці деякий час працював слюсарем у трамвайно-тролейбусному депо. Але серце чоловіка було неспокійним, не міг просто спостерігати за свавіллям ворога на рідній землі. В кінці 2016 року, попри поважний вік, Микола Володимирович вступив за контрактом до лав ЗСУ, до 2020 року служив в 54-ій окремій механізованій бригаді. Був командиром інженерно-саперного відділення. У 2017 році отримав медаль за участь в АТО/ООС.
З початком повномасштабного вторгнення росії, майже з перших днів приймав участь в обороні міста Маріуполь у складі окремого загону спеціального призначення «Азов», на посаді старшого кулеметника. Згодом, як і більшість захисників Маріуполя опинився на території заводу «Азовсталь», де продовжувались запеклі бої, протистояння ворогу, який щодня стискав кільце облоги навколо українських бійців.
18 травня 2022 року захисники Маріуполя отримали наказ покинути «Азовсталь» та вийти у почесний полон на територію підконтрольну противнику. Микола Аганін разом з побратимами опинився в Оленівці. В ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов» стався підступний терористичний акт. Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя. Серед загиблих був і Аганін Микола Володимирович.
Ідентифікація тривала майже рік, 10 довгих місяців пошуків, очікувань та експертиз. Після повернення тіла на Батьківщину, рідні поховали захисника у м. Києві, на Алеї Слави Берковецького кладовища.
У Миколи Володимировича залишилась дружина, троє повнолітніх дітей та шестеро онуків. Всі знайомі, друзі та побратими згадують його тільки теплими словами, як щиру неконфліктну людину, гарного співрозмовника, відповідального працівника. Його улюбленим хобі була рибалка. При чому улов не був у пріоритеті. Головне – побути наодинці, посидіти на природі, відволіктись від життєвих турбот. Однією з мрій, яку Микола Аганін хотів втілити після війни, то це придбати невеличкий будиночок. Але обов’язково щоб він був біля якоїсь річки.
Чоловік завжди приділяв багато уваги спілкуванню з дітьми, з батьком вони могли годинами розмовляти на всілякі теми. Він багато чого знав та був готовий поділитись порадою, як вирішити ту чи іншу життєву проблему. Серед дітей та онуків Микола Володимирович мав любов та повагу, до його думки завжди дослуховувались, а поради вважали безцінними. За словами доньки Марини, її батько вважав, що всі проблеми потрібно вирішувати розмовами. Навіть у вихованні онука завжди радив доньці більше з ним розмовляти, бо лише так можна виховати нормальну людину.
Кажуть, герої не вмирають, але, на превеликий жаль, це не так. Герої – це звичайні люди, які просто обрали шлях воїнів, патріотів, захисників. Для родини загибель найріднішого захисника – це нестерпний біль, велика втрата не просто людини, а гарного друга, наставника, голови сім’ї, безстрашного воїна, який з гідністю до кінця захищав рідну землю та Україну.
Микола Аганін народився в селі Порохня Новоазовського району Донецької області у звичайній працьовитій родині. Навчався в Челюскінській середній школі. У 1977 році закінчив навчання в технічному училищі №52 міста Маріуполя, де здобув професію електрогазозварювальника. З 1980 по 1983 роки проходив строкову службу у морському флоті.
Більшість свого життя Микола Володимирович прожив в селі Козацьке Новоазовської міської громади Кальміуського району Донецької області. Роботи ніколи не боявся, завжди чоловіка приваблювали робітничі професії. Працював трактористом, займався ремонтом автомобілів, а також фермерством.
З початком бойових дій на Донеччині рідне село Миколи Аганіна опинилося під окупацією росії. У 2015 році він вимушено переїздить до Маріуполя. На новому місці деякий час працював слюсарем у трамвайно-тролейбусному депо. Але серце чоловіка було неспокійним, не міг просто спостерігати за свавіллям ворога на рідній землі. В кінці 2016 року, попри поважний вік, Микола Володимирович вступив за контрактом до лав ЗСУ, до 2020 року служив в 54-ій окремій механізованій бригаді. Був командиром інженерно-саперного відділення. У 2017 році отримав медаль за участь в АТО/ООС.
З початком повномасштабного вторгнення росії, майже з перших днів приймав участь в обороні міста Маріуполь у складі окремого загону спеціального призначення «Азов», на посаді старшого кулеметника. Згодом, як і більшість захисників Маріуполя опинився на території заводу «Азовсталь», де продовжувались запеклі бої, протистояння ворогу, який щодня стискав кільце облоги навколо українських бійців.
18 травня 2022 року захисники Маріуполя отримали наказ покинути «Азовсталь» та вийти у почесний полон на територію підконтрольну противнику. Микола Аганін разом з побратимами опинився в Оленівці. В ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов» стався підступний терористичний акт. Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя. Серед загиблих був і Аганін Микола Володимирович.
Ідентифікація тривала майже рік, 10 довгих місяців пошуків, очікувань та експертиз. Після повернення тіла на Батьківщину, рідні поховали захисника у м. Києві, на Алеї Слави Берковецького кладовища.
У Миколи Володимировича залишилась дружина, троє повнолітніх дітей та шестеро онуків. Всі знайомі, друзі та побратими згадують його тільки теплими словами, як щиру неконфліктну людину, гарного співрозмовника, відповідального працівника. Його улюбленим хобі була рибалка. При чому улов не був у пріоритеті. Головне – побути наодинці, посидіти на природі, відволіктись від життєвих турбот. Однією з мрій, яку Микола Аганін хотів втілити після війни, то це придбати невеличкий будиночок. Але обов’язково щоб він був біля якоїсь річки.
Чоловік завжди приділяв багато уваги спілкуванню з дітьми, з батьком вони могли годинами розмовляти на всілякі теми. Він багато чого знав та був готовий поділитись порадою, як вирішити ту чи іншу життєву проблему. Серед дітей та онуків Микола Володимирович мав любов та повагу, до його думки завжди дослуховувались, а поради вважали безцінними. За словами доньки Марини, її батько вважав, що всі проблеми потрібно вирішувати розмовами. Навіть у вихованні онука завжди радив доньці більше з ним розмовляти, бо лише так можна виховати нормальну людину.
Кажуть, герої не вмирають, але, на превеликий жаль, це не так. Герої – це звичайні люди, які просто обрали шлях воїнів, патріотів, захисників. Для родини загибель найріднішого захисника – це нестерпний біль, велика втрата не просто людини, а гарного друга, наставника, голови сім’ї, безстрашного воїна, який з гідністю до кінця захищав рідну землю та Україну.
Айко Олексій Іванович «Айкос»
(20.02.1990 – 04.03.2022)
Старший сержант, інспектор прикордонної служби 3 категорії – номер обслуги другої зенітної-артилерійської секції ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотроїцьке» 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Указом Президента від 17 квітня 2022 року за особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого сержанта Айка Олексія Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Наказом Голови Державної прикордонної служби України №335-ОС від 12 квітня 2022 року посмертно присвоєно чергове військове звання «головний сержант». Посмертно присвоєно Почесне звання «Захисник України – Герой Черкас» (рішення виконавчого комітету від 30.04.2024 № 559).
Олексій Айко народився у смт. Мангуш Донецької області. У 2007 році закінчив Мангушську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1. З дитинства Олексій мав хист до точних наук та техніки, дуже полюбляв радіоелектроніку. Спорт також займав важливе місце у житті хлопця. Особливим його захопленням був пауерліфтингом, неодноразово приймав участь у змаганнях та займав призові місця.
Коли подорослішав, питання захищати рідну країну, чи ні для Олексія ніколи не стояло. Вважав це справою честі чоловіка, який відчуває відповідальність за свій дім. Тож, без вагань з 2008 року по 2013 рік проходив військову службу у лавах Збройних сил України.
З 2013 року по 2019 рік працював у Державному підприємстві Маріупольського виправного центру управління державної пенітенціарної служби України в Донецькій області на посадах інспекторського складу.
У 2019 році був прийнятий на військову службу за контрактом до Державної прикордонної служби України. У той час прикордонники у Донецькій області вже мали безпосередньо справу з ворогом. Доводилось бувати й на передовій лінії, захищаючи державний кордон. У цей період чоловік отримав статус учасника бойових дій.
Повномасштабне вторгнення Олексій зустрів на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії – номер обслуги другої зенітної-артилерійської секції ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотроїцьке» 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Олексій мужньо та героїчно виконував бойові завдання із оборони Маріуполя – міста, що стало символом незламності українського духу. Незважаючи на постійні артилерійські, мінометні та авіаційні обстріли, залишався на позиціях, демонструючи стійкість, витримку й вірність присязі. У найзапекліші моменти він гідно тримав оборону, завдаючи ворогу рішучої відсічі та захищаючи кожен метр рідної землі.
Так, 3 березня 2022 року військовослужбовець у складі зведеного підрозділу 1 прикордонного загону, спільно з підрозділом Збройних Сил України під постійними ракетно-артилерійськими ударами противника виконував бойові завдання в населеному пункті Старий Крим (розташоване за 7 км на північний захід від м. Маріуполя).
Під час виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності України та відсічі збройної агресії зі сторони Росії, у запеклому бойовому протистоянні, старший сержант Олексій Айко отримав смертельне осколкове поранення несумісне з життям. Сталося це 4 березня 2022 року поблизу смт. Старий Крим на Донеччині, прикриваючи маневр свого підрозділу в той час, коли ворог відкрив вогонь з танків та мінометів…Олексію було лише 32 роки…
«Олексій – воїн із загостреним почуттям справедливості, який понад усе любив життя і завжди прагнув змінити його на краще. Людяний, добрий та дуже сміливий, не боявся нічого. Загинув за Україну, захищаючи спокій своєї родини», – розповіла його рідна сестра Анастасія.
Поховали воїна на Алеї Героїв цвинтаря № 4 в місті Черкаси.
В Олексія залишилися мама Оксана Володимирівна та сестра Анастасія.
Найкращий син та брат, який мав безліч планів та просто хотів жити мирне життя, зі своєю родиною, піклуватися про своїх рідних. Але клята війна забрала його у нас. У серцях і пам’яті друзів і близьких Олексій назавжди залишиться неймовірно доброю і щирою людиною, надійним побратимом, дбайливим та уважним, завжди готовим надати підтримку й допомогу. Він був воїном із глибоким внутрішнім відчуттям правди, що не мирився з несправедливістю й завжди шукав шляхи, щоб зробити світ кращим. Відкритий серцем, чуйний до людей і відчайдушно відважний. Справжній боєць, що не знав страху навіть перед найтяжчими випробуваннями.
Головний сержант Олексій Айко назавжди увійде в історію як Герой, який до останнього подиху залишився вірним Україні!
Указом Президента від 17 квітня 2022 року за особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого сержанта Айка Олексія Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Наказом Голови Державної прикордонної служби України №335-ОС від 12 квітня 2022 року посмертно присвоєно чергове військове звання «головний сержант». Посмертно присвоєно Почесне звання «Захисник України – Герой Черкас» (рішення виконавчого комітету від 30.04.2024 № 559).
Олексій Айко народився у смт. Мангуш Донецької області. У 2007 році закінчив Мангушську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1. З дитинства Олексій мав хист до точних наук та техніки, дуже полюбляв радіоелектроніку. Спорт також займав важливе місце у житті хлопця. Особливим його захопленням був пауерліфтингом, неодноразово приймав участь у змаганнях та займав призові місця.
Коли подорослішав, питання захищати рідну країну, чи ні для Олексія ніколи не стояло. Вважав це справою честі чоловіка, який відчуває відповідальність за свій дім. Тож, без вагань з 2008 року по 2013 рік проходив військову службу у лавах Збройних сил України.
З 2013 року по 2019 рік працював у Державному підприємстві Маріупольського виправного центру управління державної пенітенціарної служби України в Донецькій області на посадах інспекторського складу.
У 2019 році був прийнятий на військову службу за контрактом до Державної прикордонної служби України. У той час прикордонники у Донецькій області вже мали безпосередньо справу з ворогом. Доводилось бувати й на передовій лінії, захищаючи державний кордон. У цей період чоловік отримав статус учасника бойових дій.
Повномасштабне вторгнення Олексій зустрів на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії – номер обслуги другої зенітної-артилерійської секції ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотроїцьке» 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Олексій мужньо та героїчно виконував бойові завдання із оборони Маріуполя – міста, що стало символом незламності українського духу. Незважаючи на постійні артилерійські, мінометні та авіаційні обстріли, залишався на позиціях, демонструючи стійкість, витримку й вірність присязі. У найзапекліші моменти він гідно тримав оборону, завдаючи ворогу рішучої відсічі та захищаючи кожен метр рідної землі.
Так, 3 березня 2022 року військовослужбовець у складі зведеного підрозділу 1 прикордонного загону, спільно з підрозділом Збройних Сил України під постійними ракетно-артилерійськими ударами противника виконував бойові завдання в населеному пункті Старий Крим (розташоване за 7 км на північний захід від м. Маріуполя).
Під час виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності України та відсічі збройної агресії зі сторони Росії, у запеклому бойовому протистоянні, старший сержант Олексій Айко отримав смертельне осколкове поранення несумісне з життям. Сталося це 4 березня 2022 року поблизу смт. Старий Крим на Донеччині, прикриваючи маневр свого підрозділу в той час, коли ворог відкрив вогонь з танків та мінометів…Олексію було лише 32 роки…
«Олексій – воїн із загостреним почуттям справедливості, який понад усе любив життя і завжди прагнув змінити його на краще. Людяний, добрий та дуже сміливий, не боявся нічого. Загинув за Україну, захищаючи спокій своєї родини», – розповіла його рідна сестра Анастасія.
Поховали воїна на Алеї Героїв цвинтаря № 4 в місті Черкаси.
В Олексія залишилися мама Оксана Володимирівна та сестра Анастасія.
Найкращий син та брат, який мав безліч планів та просто хотів жити мирне життя, зі своєю родиною, піклуватися про своїх рідних. Але клята війна забрала його у нас. У серцях і пам’яті друзів і близьких Олексій назавжди залишиться неймовірно доброю і щирою людиною, надійним побратимом, дбайливим та уважним, завжди готовим надати підтримку й допомогу. Він був воїном із глибоким внутрішнім відчуттям правди, що не мирився з несправедливістю й завжди шукав шляхи, щоб зробити світ кращим. Відкритий серцем, чуйний до людей і відчайдушно відважний. Справжній боєць, що не знав страху навіть перед найтяжчими випробуваннями.
Головний сержант Олексій Айко назавжди увійде в історію як Герой, який до останнього подиху залишився вірним Україні!
Аллахвердієв Расім Намікович «Ара»
(17.08.1989 – 12.03.2022)
Штаб-старшина 23-го загону Морської охорони міста Маріуполь. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, наказом Голови Державної прикордонної служби України від 1 листопада 2023 року посмертно присвоєно позачергове звання майстер-старшина. Указом Президента України від 30 грудня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Расім Аллахвердієв – корінний маріуполець, який обожнював родину, море, кораблі та ретроавтомобілі. У 2008 році 19-річним юнаком розпочав військову службу в Донецькому прикордонному загоні. Відтоді за десять років подорослішав, здобув досвіду, на полі бою відстоював суверенітет та державну цілісність країни та був відзначений медаллю «За участь в АТО». Вирішив змінити зелений однострій на синій і охороняти кордон на морі. Службу у 23-му загоні розпочав на борту корабля Морської охорони спеціального призначення «Онікс». Подобалось. Відчував, що на своєму місці, хоча морський простір, шторми та хитавиця – це вам не суходіл.
24 лютого 2022 року Расім зустрів на службі. У складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Одним з перших поїхав на позиції, на околиці Маріуполя, неподалік автостанції. Сміливості йому було не позичати, адже захищав не тільки рідне місто, а й найдорожчих людей – батьків, дружину, донечку, що ще залишались у Маріуполі.
Востаннє родина бачилася 7 березня. Расім прийшов додому, приніс їжу, воду. Напередодні в сусідню квартиру влучив ворожий снаряд і стіна в дитячу кімнату обвалилась. Розпач чоловіка неможливо передати словами, заспокоївся тільки коли побачив, що найрідніші дівчата живі. Тоді дружина вперше і як виявилось востаннє бачила сльози коханого. Більше Расім додому не повернувся.
Батько під обстрілами ходив по багатоповерхівках та шукав сигнал мобільної мережі, щоб отримати від сина таке потрібне «все ок». За декілька днів повідомлення припинились. Останнє «кохаю» дружина отримала, вже коли вирвалася з Маріуполя. А далі – трагічна тиша, і нескінченне перечитування повідомлень коханого в телефоні.
12 березня 2022 року в районі автобусної станції після авіаудару та артилерійського обстрілу відбувся бій, в якому брав участь Расім Аллахвердієв. З далекої дистанції по захисниках били три ворожих танки та вели бій близько 80 піхотинців противника. Сили були не рівні, довелось відступати з боєм. Саме в тому бою Расім отримав поранення, несумісні з життям.
Великий життєлюб загинув у 33 роки, але його сонячна усмішка, як незгасний промінь, живе у пам’яті рідних, друзів, побратимів. Людина стовідсоткового оптимізму, порядності та сміливості, чуйний, доброзичливий. Про нього говорили – «душа компанії». Він завжди приходив на допомогу друзям та побратимам, підтримував. Абсолютно порядний та відповідальний. Йому можна було довіритись у будь-якій ситуації. Кажуть, мав свою суперсилу – відчував людей. Тому в його оточенні були тільки доброзичливі, чесні та совісні, люди з правилами.
У Расіма було дуже цікаве захоплення – екстремальне водіння ретроавтомобілів. Він залюбки реставрував старі авто, давав їм друге життя. Це справа тільки для наполегливих та терплячих. Дружина каже, що Расім завжди поспішав жити, казав що годин в добі замало і часу на все не вистачає. Для дружини Расім був цілим Всесвітом любові, підтримки та турботи. Для сім’ї – був ладний перевернути гори, особливо коли родина поповнилася. Про народження доньки Алінки дізнався саме в торговому центрі, обираючи дитячі речі. А тут така новина! Від щастя Расім ділився щасливою звісткою з усіма, тож за молодого батька радів увесь магазин.
На жаль, рідним не вдалось забрати тіло Расіма, щоб достойно та з усіма військовими почестями поховати героя. Але ми віримо, що цей день настане. Рідна земля прийме свого Героя, що поклав життя за Україну!
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Расім Аллахвердієв – корінний маріуполець, який обожнював родину, море, кораблі та ретроавтомобілі. У 2008 році 19-річним юнаком розпочав військову службу в Донецькому прикордонному загоні. Відтоді за десять років подорослішав, здобув досвіду, на полі бою відстоював суверенітет та державну цілісність країни та був відзначений медаллю «За участь в АТО». Вирішив змінити зелений однострій на синій і охороняти кордон на морі. Службу у 23-му загоні розпочав на борту корабля Морської охорони спеціального призначення «Онікс». Подобалось. Відчував, що на своєму місці, хоча морський простір, шторми та хитавиця – це вам не суходіл.
24 лютого 2022 року Расім зустрів на службі. У складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Одним з перших поїхав на позиції, на околиці Маріуполя, неподалік автостанції. Сміливості йому було не позичати, адже захищав не тільки рідне місто, а й найдорожчих людей – батьків, дружину, донечку, що ще залишались у Маріуполі.
Востаннє родина бачилася 7 березня. Расім прийшов додому, приніс їжу, воду. Напередодні в сусідню квартиру влучив ворожий снаряд і стіна в дитячу кімнату обвалилась. Розпач чоловіка неможливо передати словами, заспокоївся тільки коли побачив, що найрідніші дівчата живі. Тоді дружина вперше і як виявилось востаннє бачила сльози коханого. Більше Расім додому не повернувся.
Батько під обстрілами ходив по багатоповерхівках та шукав сигнал мобільної мережі, щоб отримати від сина таке потрібне «все ок». За декілька днів повідомлення припинились. Останнє «кохаю» дружина отримала, вже коли вирвалася з Маріуполя. А далі – трагічна тиша, і нескінченне перечитування повідомлень коханого в телефоні.
12 березня 2022 року в районі автобусної станції після авіаудару та артилерійського обстрілу відбувся бій, в якому брав участь Расім Аллахвердієв. З далекої дистанції по захисниках били три ворожих танки та вели бій близько 80 піхотинців противника. Сили були не рівні, довелось відступати з боєм. Саме в тому бою Расім отримав поранення, несумісні з життям.
Великий життєлюб загинув у 33 роки, але його сонячна усмішка, як незгасний промінь, живе у пам’яті рідних, друзів, побратимів. Людина стовідсоткового оптимізму, порядності та сміливості, чуйний, доброзичливий. Про нього говорили – «душа компанії». Він завжди приходив на допомогу друзям та побратимам, підтримував. Абсолютно порядний та відповідальний. Йому можна було довіритись у будь-якій ситуації. Кажуть, мав свою суперсилу – відчував людей. Тому в його оточенні були тільки доброзичливі, чесні та совісні, люди з правилами.
У Расіма було дуже цікаве захоплення – екстремальне водіння ретроавтомобілів. Він залюбки реставрував старі авто, давав їм друге життя. Це справа тільки для наполегливих та терплячих. Дружина каже, що Расім завжди поспішав жити, казав що годин в добі замало і часу на все не вистачає. Для дружини Расім був цілим Всесвітом любові, підтримки та турботи. Для сім’ї – був ладний перевернути гори, особливо коли родина поповнилася. Про народження доньки Алінки дізнався саме в торговому центрі, обираючи дитячі речі. А тут така новина! Від щастя Расім ділився щасливою звісткою з усіма, тож за молодого батька радів увесь магазин.
На жаль, рідним не вдалось забрати тіло Расіма, щоб достойно та з усіма військовими почестями поховати героя. Але ми віримо, що цей день настане. Рідна земля прийме свого Героя, що поклав життя за Україну!
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Андрієвський Андрій Сергійович «Мотор»
(08.12.2000 – 14.04.2022)
Старший моторист, рульовий малого катера 23-го загону Морської охорони міста Маріуполя. Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 16 травня 2022 року Андрію Андрієвському посмертно присвоєно звання «старшина 2 статті».
Андрій народився у селищі Софіївка на Дніпропетровщині в родині військового, де завжди добре розуміли, що таке наказ. У 2004 році тата перевели для проходження служби в АР Крим. В м. Балаклаві Андрій пішов до школи. З дитинства він був спокійним, веселим, товариським, однак вже тоді прагнув захищати слабших. Щоб набути необхідних навичок для самозахисту, записався у секцію боксу. Задоволення Андрій отримував і від виснажливих тренувань, і від змагань, у яких виборював багато нагород. У Криму в родині народився молодший син. Андрій з братом, як подорослішали, стали не розлий вода.
У 2014 році батька перевели на материкову частину України, й родина повернулась в рідне селище. Там Андрій закінчив школу. Зі шкільними друзями тримав міцний зв’язок, разом відпочивали, разом вели справи. Вибір майбутньої професії був очевидним – Автотранспортний коледж Криворізького національного університету. Вправний та здібний хлопчина любив і вмів ремонтувати все, що виходило з ладу. Найбільшою мрією юнака був мотоцикл. Тож, на 18-річчя батьки подарували сину перший транспорт. Радості не було меж. А вже згодом він сам придбав власне авто.
Техніка технікою, та хлопець змалечку хотів бути військовим, як батько. У 2020 році, отримавши диплом технікуму, долучився до лав Морської охорони ДПСУ. Так його життя поєдналося з Маріуполем. Службу проходив як старший моторист – рульовий малого катера Морської охорони. Псевдо «Мотор» до Андрія саме приліпилося, завдяки як його вмінням, так і палкому серцю.
Військова служба дуже дисциплінувала молодого прикордонника, не лякали ані випробування, ані труднощі самостійного побутування. Мати Андрія згадує, як телефоном допомагала сину готувати страви. А особливо теплими тепер стали спогади про останній сімейний відпочинок у Маріуполі. Влітку 2021 року батьки приїздили до Андрія в гості, й син показував, яким гарним стало місто Марії.
З перших днів повномасштабної війни Андрій Андрієвський у складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Востаннє написав рідним 24 березня 2022 року: «Все ок, не хвилюйтеся». Більше звістки від сина батьки не отримали.
14 квітня 2022 року, в ході вуличних боїв в оточеному ворогом Маріуполі, Андрій отримав поранення, несумісні з життям. Моряка-прикордонника поховали у селищі Софіївка з усіма військовими почестями на Алеї слави малої батьківщини. Останню шану воїну віддали рідні, близькі, побратими та друзі. Командир загону передав матері полеглого 22-річного захисника державний прапор та кашкет.
Кожен, хто знав Андрія Андрієвського, згадує про нього щось особливе. Щирий, життєрадісний, мрійливий та доброзичливий, надійний найліпший друг, що завжди переймався за інших більше, ніж за себе, міг дати слушну пораду, вислухати та допомогти. Шкільні друзі пам’ятають як Андрій вчив хлопців боксерським прийомам, залюбки ремонтував велосипеди, мотоцикли, а згодом – автівки. Прикордонна служба зробила хлопця ще більш відповідальним, серйозним та хоробрим. Навіть перебуваючи вже у ворожому оточенні, Андрій хвилювався за близьких, в останній розмові з другом радив, як вижити у воєнний час.
Світлий спомин про звитяжного воїна-прикордонника Андрія Андрієвського назавжди залишиться у серцях та спогадах родини й товаришів.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Андрій народився у селищі Софіївка на Дніпропетровщині в родині військового, де завжди добре розуміли, що таке наказ. У 2004 році тата перевели для проходження служби в АР Крим. В м. Балаклаві Андрій пішов до школи. З дитинства він був спокійним, веселим, товариським, однак вже тоді прагнув захищати слабших. Щоб набути необхідних навичок для самозахисту, записався у секцію боксу. Задоволення Андрій отримував і від виснажливих тренувань, і від змагань, у яких виборював багато нагород. У Криму в родині народився молодший син. Андрій з братом, як подорослішали, стали не розлий вода.
У 2014 році батька перевели на материкову частину України, й родина повернулась в рідне селище. Там Андрій закінчив школу. Зі шкільними друзями тримав міцний зв’язок, разом відпочивали, разом вели справи. Вибір майбутньої професії був очевидним – Автотранспортний коледж Криворізького національного університету. Вправний та здібний хлопчина любив і вмів ремонтувати все, що виходило з ладу. Найбільшою мрією юнака був мотоцикл. Тож, на 18-річчя батьки подарували сину перший транспорт. Радості не було меж. А вже згодом він сам придбав власне авто.
Техніка технікою, та хлопець змалечку хотів бути військовим, як батько. У 2020 році, отримавши диплом технікуму, долучився до лав Морської охорони ДПСУ. Так його життя поєдналося з Маріуполем. Службу проходив як старший моторист – рульовий малого катера Морської охорони. Псевдо «Мотор» до Андрія саме приліпилося, завдяки як його вмінням, так і палкому серцю.
Військова служба дуже дисциплінувала молодого прикордонника, не лякали ані випробування, ані труднощі самостійного побутування. Мати Андрія згадує, як телефоном допомагала сину готувати страви. А особливо теплими тепер стали спогади про останній сімейний відпочинок у Маріуполі. Влітку 2021 року батьки приїздили до Андрія в гості, й син показував, яким гарним стало місто Марії.
З перших днів повномасштабної війни Андрій Андрієвський у складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Востаннє написав рідним 24 березня 2022 року: «Все ок, не хвилюйтеся». Більше звістки від сина батьки не отримали.
14 квітня 2022 року, в ході вуличних боїв в оточеному ворогом Маріуполі, Андрій отримав поранення, несумісні з життям. Моряка-прикордонника поховали у селищі Софіївка з усіма військовими почестями на Алеї слави малої батьківщини. Останню шану воїну віддали рідні, близькі, побратими та друзі. Командир загону передав матері полеглого 22-річного захисника державний прапор та кашкет.
Кожен, хто знав Андрія Андрієвського, згадує про нього щось особливе. Щирий, життєрадісний, мрійливий та доброзичливий, надійний найліпший друг, що завжди переймався за інших більше, ніж за себе, міг дати слушну пораду, вислухати та допомогти. Шкільні друзі пам’ятають як Андрій вчив хлопців боксерським прийомам, залюбки ремонтував велосипеди, мотоцикли, а згодом – автівки. Прикордонна служба зробила хлопця ще більш відповідальним, серйозним та хоробрим. Навіть перебуваючи вже у ворожому оточенні, Андрій хвилювався за близьких, в останній розмові з другом радив, як вижити у воєнний час.
Світлий спомин про звитяжного воїна-прикордонника Андрія Андрієвського назавжди залишиться у серцях та спогадах родини й товаришів.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Антипенко Вадим Леонідович «Вєскій», «Сєдой»
(15.10.1970 – 28.04.2022)
Штабний сержант 56-ї окремої мотопехотної Маріупольської бригади ЗСУ, командир машини 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А2962.
Народився Вадим у Маріуполі. Змалечку був доброю, щирою і неконфліктною людиною. Закінчив 9 школу, потім служив у міліції. Вступив в Київську академію міністерства внутрішніх справ. Втім академію закінчити не зміг, оскільки, батько був інвалідом, тому всі сили спрямував на допомогу сім’ї.
15 років життя був моряком, ходив у моря. Підписав контракт у 2020 році. Працював оперумовноваженим в Центральному районі Маріуполя (раніше – Жовтневому районі). Звільнився у 1996 році і вступив на службу Національної гвардії України. Був звільнений за станом здоров’я і через розформування частини. Після цього працював помічником машиніста на завод ім. Ілліча, оскільки мав відповідну технічну освіту. Згодом пішов мотористом в моря. А після закінчення курсів став фідером (зварником).
Чоловік був великим патріотом. Об’їздив багато країн і розумів, що потрібно мати приналежність до своєї країни, мати свою ідентичність і любити рідну Батьківщину. За словами дружини, він був ярим патріотом. Навіть не хотів сидіти за одним столом з тими, хто виступав проти України.
У вільний час обожнював читати. Перевагу віддавав класиці і детективам. Вдома мав велику та різноманітну бібліотеку. Також багато часу проводив за домашніми справами, адже потрібно було допомагати і своїм батькам, і батькам дружини. Найулюбленішим місцем у Маріуполі було море. Обожнював з дружиною проводити час на дачі, яка якраз знаходилася на березі моря. Також часто із сім’єю ходив у кінотеатри.
Та найбільше Вадима Антипенка тягнуло знову почати служити. Так у березні 2021 року він розпочав службу за контрактом. З жовтня 2021 року перебував у Пісках – селищі в Україні, в Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області. Саме там знаходився, коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф.
Сім’я Вадима, яка залишилися у Маріуполі, довгий час не могла вийти на зв’язок. Дружина – Вікторія Іванівна – була медиком, працювала у пологовому будинку Маріуполя №3, який потрапив під обстріл. Жінка не вірила, що вдасться там вижити. Та, на щастя, і їй, і їхній доньці вдалося виїхати з Маріуполя. Чоловік побачив свою родину у Запоріжжі. Поспілкуватися встигли лише протягом одного місяця. На відеозв’язок маріуполець з дружиною не виходив, говорив, що не хоче, щоб вона бачила його таким. Але завжди підкреслював, що він ситий. Знав, що для дружини це важливо.
28 квітня 2022 року частина, де був Вадим, отримала наказ, щоб всі вийшли з бліндажів і почали бій. Вадим вийшов першим. Одразу ж потрапив під обстріли. На жаль, численні і важкі поранення виявилися несумісними з життям.
Поховала його сім’я в Києві на Бортничому кладовищі навпроти військової академії, де колись навчався героїчний маріуполець.
Донька, через пів року після смерті батька народила онука – Михайла – дуже схожого на дідуся. Маленький Михайлик став справжньою віддушиною для всієї родини. Вікторія Іванівна підкреслила, що якщо б не онук, не знала б, як далі триматися. У доньки були дуже теплі стосунки з батьком. Вадим завжди був готовий зробити все для неї. Вона й досі не вірить, що батька більше немає, здається, що він знову пішов у моря і просто працює… Наразі родина Вадима живе у Вінниці. Дружина продовжує працювати медиком і надихається онуком.
Рідні і друзі запам’ятали хороброго і відважного Вадима, як дуже добру, неконфліктну і справедливу людину. Він був люблячим батьком, турботливим сином (щодня телефонував і підтримував свою маму), ніжним і уважним чоловіком. Він міг бути і суворим для тих, хто цього заслуговував, але завжди вмів побудувати діалог. Загалом друзі і рідні називали Вадима Антипенка святим та ідеальним чоловіком… Дуже прикро, коли з життя йдуть такі щирі, повні життєвої енергії люди. Вадим Леонідович горів справою, боровся за ідею боронити Україну, піклувався про свою родину. Такі люди лишаються в пам’яті назавжди! Вічна слава і пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!
Народився Вадим у Маріуполі. Змалечку був доброю, щирою і неконфліктною людиною. Закінчив 9 школу, потім служив у міліції. Вступив в Київську академію міністерства внутрішніх справ. Втім академію закінчити не зміг, оскільки, батько був інвалідом, тому всі сили спрямував на допомогу сім’ї.
15 років життя був моряком, ходив у моря. Підписав контракт у 2020 році. Працював оперумовноваженим в Центральному районі Маріуполя (раніше – Жовтневому районі). Звільнився у 1996 році і вступив на службу Національної гвардії України. Був звільнений за станом здоров’я і через розформування частини. Після цього працював помічником машиніста на завод ім. Ілліча, оскільки мав відповідну технічну освіту. Згодом пішов мотористом в моря. А після закінчення курсів став фідером (зварником).
Чоловік був великим патріотом. Об’їздив багато країн і розумів, що потрібно мати приналежність до своєї країни, мати свою ідентичність і любити рідну Батьківщину. За словами дружини, він був ярим патріотом. Навіть не хотів сидіти за одним столом з тими, хто виступав проти України.
У вільний час обожнював читати. Перевагу віддавав класиці і детективам. Вдома мав велику та різноманітну бібліотеку. Також багато часу проводив за домашніми справами, адже потрібно було допомагати і своїм батькам, і батькам дружини. Найулюбленішим місцем у Маріуполі було море. Обожнював з дружиною проводити час на дачі, яка якраз знаходилася на березі моря. Також часто із сім’єю ходив у кінотеатри.
Та найбільше Вадима Антипенка тягнуло знову почати служити. Так у березні 2021 року він розпочав службу за контрактом. З жовтня 2021 року перебував у Пісках – селищі в Україні, в Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області. Саме там знаходився, коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф.
Сім’я Вадима, яка залишилися у Маріуполі, довгий час не могла вийти на зв’язок. Дружина – Вікторія Іванівна – була медиком, працювала у пологовому будинку Маріуполя №3, який потрапив під обстріл. Жінка не вірила, що вдасться там вижити. Та, на щастя, і їй, і їхній доньці вдалося виїхати з Маріуполя. Чоловік побачив свою родину у Запоріжжі. Поспілкуватися встигли лише протягом одного місяця. На відеозв’язок маріуполець з дружиною не виходив, говорив, що не хоче, щоб вона бачила його таким. Але завжди підкреслював, що він ситий. Знав, що для дружини це важливо.
28 квітня 2022 року частина, де був Вадим, отримала наказ, щоб всі вийшли з бліндажів і почали бій. Вадим вийшов першим. Одразу ж потрапив під обстріли. На жаль, численні і важкі поранення виявилися несумісними з життям.
Поховала його сім’я в Києві на Бортничому кладовищі навпроти військової академії, де колись навчався героїчний маріуполець.
Донька, через пів року після смерті батька народила онука – Михайла – дуже схожого на дідуся. Маленький Михайлик став справжньою віддушиною для всієї родини. Вікторія Іванівна підкреслила, що якщо б не онук, не знала б, як далі триматися. У доньки були дуже теплі стосунки з батьком. Вадим завжди був готовий зробити все для неї. Вона й досі не вірить, що батька більше немає, здається, що він знову пішов у моря і просто працює… Наразі родина Вадима живе у Вінниці. Дружина продовжує працювати медиком і надихається онуком.
Рідні і друзі запам’ятали хороброго і відважного Вадима, як дуже добру, неконфліктну і справедливу людину. Він був люблячим батьком, турботливим сином (щодня телефонував і підтримував свою маму), ніжним і уважним чоловіком. Він міг бути і суворим для тих, хто цього заслуговував, але завжди вмів побудувати діалог. Загалом друзі і рідні називали Вадима Антипенка святим та ідеальним чоловіком… Дуже прикро, коли з життя йдуть такі щирі, повні життєвої енергії люди. Вадим Леонідович горів справою, боровся за ідею боронити Україну, піклувався про свою родину. Такі люди лишаються в пам’яті назавжди! Вічна слава і пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!
Бадіка Денис Михайлович «Бадіка»
(20.07.2000 – 31.03.2022)
Старший лейтенант. Проходив військову службу на посаді льотчика-штурмана у складі 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України. Указом Президента України від 30 вересня 2024 року посмертно отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». За мужність у боротьбі за Батьківщину посмертно відзначений нагрудним знаком «Комбатантський хрест». Розпорядженням міського голови міста Вінниця від 9 червня 2025 року посмертно нагороджений Почесною відзнакою Вінницького міського голови «За мужність та відвагу».
Денис Бадіка народився 20 липня 2000 року у місті Вінниця. З дитячих років вирізнявся цілеспрямованістю, відповідальністю та щирістю у стосунках з оточенням. Навчався у ліцеї № 13 міста Вінниці, де демонстрував високі результати у навчанні. У 2017 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який закінчив за спеціальністю льотчик-штурман. Перед повномасштабним вторгненням, отримав водійське посвідчення та мріяв про власний автомобіль.
Після завершення навчання розпочав службу у 16-й окремій бригаді армійської авіації. Свій перший самостійний виліт виконав 16 червня 2020 року на вертольоті Мі-2. Завдяки відмінній підготовці та наполегливості зарекомендував себе як один із найкращих випускників групи.
Батько Дениса згадує, що після першого бойового вильоту син отримав від командира екіпажу бойову кепку як символ посвяти. Для сім’ї він завжди залишався прикладом відданості обов’язку, адже його життєвим девізом були слова: «Я там, де потрібен». Вже під час великої війни, попри перебування у зоні бойових дій, Денис намагався підтримувати контакт із рідними, передаючи слова підтримки та любові.
З початком повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України Денис Бадіка виконував бойові завдання у складі екіпажу вертольоту Мі-8.
Вже 27 лютого 2022 року екіпаж старшого лейтенанта Бадіки під керівництвом майора Юрія Тимуся брав участь в обороні Києва. Вони надавали авіаційну підтримку та забезпечували висадку десантно-штурмової групи на трасі Київ – Чоп біля села Небелиця Бучанського району. У результаті влучного удару некерованою ракетою було знищено два танки, два бронетранспортери та близько 40 російських військових. Наступ ворога вдалося зупинити і це дозволило безпечно висадити десант та, попри інтенсивний артилерійський обстріл, українські захисники стримали просування ворога у напрямку Житомира.
Згодом для підтримки українських воїнів в оточеному ворогом Маріуполі ГУР впровадило унікальну повітряно-десантну спецоперацію, у ході якої було здійснено декілька вильотів. Кожен із них був як квиток в один кінець. Денис брав участь у здійсненні бойових вильотів для доставки боєприпасів, медикаментів та провізії до оточених оборонців «Азовсталі». Як льотчик-штурман він здійснював навігацію та ведення літака по заданому маршруту, що надавало можливість евакуювати з оточеного Маріуполя поранених українських військовослужбовців та паралельно знищувати ворожу техніку і живі сили противника.
31 березня 2022 року на зворотному шляху з «Азовсталі» вертоліт, на борту якого знаходився Денис Бадіка, було уражено ракетою противника. Відважний льотчик загинув разом із побратимами під час виконання бойового завдання.
Перед тим останнім польотом Денис сказав батькові: «Маю за честь стояти пліч-о-пліч з такими асами, професіоналами, з якими зараз виконую бойові завдання. З ними мені нічого не страшно». А ще проінструктував, кому дзвонити і що робити, якщо він більше доби не буде виходити на зв’язок. Але пори це, в умовах війни надзвичайно важко швидко дізнатись про долю бійців, що добровільно чинять опір ворогу на найгарячіших напрямках. Протягом 26 місяців родина очікувала повернення захисника. Лише 11 червня 2024 року відбулося поховання старшого лейтенанта Бадіки Дениса Михайловича на Алеї Слави Сабарівського кладовища міста Вінниці.
Денис Бадіка з юних років мріяв про небо, вважаючи авіацію справою свого життя. Вирізнявся турботливим ставленням до батьків і сестри, товариськістю та готовністю прийти на допомогу. На момент загибелі Денису ще не виповнилось 22 роки, але бойові побратими запам’ятали його як високопрофесійного, відповідального та надійного офіцера, який завжди діяв у найскладніших обставинах.
Для сім’ї важливим є його шлях до мрії – щоденні тренування, підготовка до вступу, підтримка рідних у парку «Інтеграл». Незабутні спогади залишилися від його дзвінка перед останнім польотом та слів про побратимів. Родина вважає його справжнім героєм, який до кінця залишився вірним обов’язку та присязі.
Денис Бадіка завжди опинявся саме там, де без нього не обійтись. На старті війни – в неозорому небі над Києвом, згодом – над пекельним Маріуполем, де навіть повітря було важчим за сталь. Він обрав шлях, де ціна рішення – життя, і віддав своє заради спасіння інших. У ньому було глибоке розуміння обов’язку, мужність і рішучість діяти саме тоді, коли це було найважливіше.
Старший лейтенант Денис Михайлович Бадіка віддав своє життя заради Батьківщини та побратимів. Пам’ять про нього назавжди залишиться прикладом мужності, незламності та вірності військовій присязі. Сьогодні ми говоримо про нього зі сльозами і гордістю. Бо саме завдяки таким, як Денис, ми досі тримаємося. Вони – незламні. Вони – наша сила. Вони – завжди там, де потрібні.
Денис Бадіка народився 20 липня 2000 року у місті Вінниця. З дитячих років вирізнявся цілеспрямованістю, відповідальністю та щирістю у стосунках з оточенням. Навчався у ліцеї № 13 міста Вінниці, де демонстрував високі результати у навчанні. У 2017 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який закінчив за спеціальністю льотчик-штурман. Перед повномасштабним вторгненням, отримав водійське посвідчення та мріяв про власний автомобіль.
Після завершення навчання розпочав службу у 16-й окремій бригаді армійської авіації. Свій перший самостійний виліт виконав 16 червня 2020 року на вертольоті Мі-2. Завдяки відмінній підготовці та наполегливості зарекомендував себе як один із найкращих випускників групи.
Батько Дениса згадує, що після першого бойового вильоту син отримав від командира екіпажу бойову кепку як символ посвяти. Для сім’ї він завжди залишався прикладом відданості обов’язку, адже його життєвим девізом були слова: «Я там, де потрібен». Вже під час великої війни, попри перебування у зоні бойових дій, Денис намагався підтримувати контакт із рідними, передаючи слова підтримки та любові.
З початком повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України Денис Бадіка виконував бойові завдання у складі екіпажу вертольоту Мі-8.
Вже 27 лютого 2022 року екіпаж старшого лейтенанта Бадіки під керівництвом майора Юрія Тимуся брав участь в обороні Києва. Вони надавали авіаційну підтримку та забезпечували висадку десантно-штурмової групи на трасі Київ – Чоп біля села Небелиця Бучанського району. У результаті влучного удару некерованою ракетою було знищено два танки, два бронетранспортери та близько 40 російських військових. Наступ ворога вдалося зупинити і це дозволило безпечно висадити десант та, попри інтенсивний артилерійський обстріл, українські захисники стримали просування ворога у напрямку Житомира.
Згодом для підтримки українських воїнів в оточеному ворогом Маріуполі ГУР впровадило унікальну повітряно-десантну спецоперацію, у ході якої було здійснено декілька вильотів. Кожен із них був як квиток в один кінець. Денис брав участь у здійсненні бойових вильотів для доставки боєприпасів, медикаментів та провізії до оточених оборонців «Азовсталі». Як льотчик-штурман він здійснював навігацію та ведення літака по заданому маршруту, що надавало можливість евакуювати з оточеного Маріуполя поранених українських військовослужбовців та паралельно знищувати ворожу техніку і живі сили противника.
31 березня 2022 року на зворотному шляху з «Азовсталі» вертоліт, на борту якого знаходився Денис Бадіка, було уражено ракетою противника. Відважний льотчик загинув разом із побратимами під час виконання бойового завдання.
Перед тим останнім польотом Денис сказав батькові: «Маю за честь стояти пліч-о-пліч з такими асами, професіоналами, з якими зараз виконую бойові завдання. З ними мені нічого не страшно». А ще проінструктував, кому дзвонити і що робити, якщо він більше доби не буде виходити на зв’язок. Але пори це, в умовах війни надзвичайно важко швидко дізнатись про долю бійців, що добровільно чинять опір ворогу на найгарячіших напрямках. Протягом 26 місяців родина очікувала повернення захисника. Лише 11 червня 2024 року відбулося поховання старшого лейтенанта Бадіки Дениса Михайловича на Алеї Слави Сабарівського кладовища міста Вінниці.
Денис Бадіка з юних років мріяв про небо, вважаючи авіацію справою свого життя. Вирізнявся турботливим ставленням до батьків і сестри, товариськістю та готовністю прийти на допомогу. На момент загибелі Денису ще не виповнилось 22 роки, але бойові побратими запам’ятали його як високопрофесійного, відповідального та надійного офіцера, який завжди діяв у найскладніших обставинах.
Для сім’ї важливим є його шлях до мрії – щоденні тренування, підготовка до вступу, підтримка рідних у парку «Інтеграл». Незабутні спогади залишилися від його дзвінка перед останнім польотом та слів про побратимів. Родина вважає його справжнім героєм, який до кінця залишився вірним обов’язку та присязі.
Денис Бадіка завжди опинявся саме там, де без нього не обійтись. На старті війни – в неозорому небі над Києвом, згодом – над пекельним Маріуполем, де навіть повітря було важчим за сталь. Він обрав шлях, де ціна рішення – життя, і віддав своє заради спасіння інших. У ньому було глибоке розуміння обов’язку, мужність і рішучість діяти саме тоді, коли це було найважливіше.
Старший лейтенант Денис Михайлович Бадіка віддав своє життя заради Батьківщини та побратимів. Пам’ять про нього назавжди залишиться прикладом мужності, незламності та вірності військовій присязі. Сьогодні ми говоримо про нього зі сльозами і гордістю. Бо саме завдяки таким, як Денис, ми досі тримаємося. Вони – незламні. Вони – наша сила. Вони – завжди там, де потрібні.
Басараб Олег Миколайович
(31.03.1994 – 12.04.2025)
Старший матрос, артилерист 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. За героїзм та успішне виконання бойових завдань 3 червня 2024 року був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест». Також протягом військової служби був відзначений бригадними медалями та грамотами, відзнакою Президента України «За оборону України».
Олег Басараб народився у селищі Старий Крим, місто Маріуполь. Як і більшість хлопчиків, у дитинстві був дуже активним, ніколи не сидів на місці та за спогадами рідних постійно був у пошуку усіляких пригод. А ще з малого віку Олег відрізнявся щирим серцем та добротою, усіх хотів обігріти, допомогти. Особливо це стосувалось тварин, коти й собаки завжди були його улюбленцями. По закінченні Старо-Кримської загальноосвітньої школи №46 Олег вступив до Маріупольського морського училища. Проте до омріяної професії військового моряка прийшов не одразу. Доводилось піклуватись про родину, особливо маму, яка хворіла і дуже переживала за любого сина, адже на рідній Донеччині вже у розпалі були воєнні дії. Олег певний час працював пакувальником у цеху холодного прокату комбінату ім. Ілліча. Але думки про вступ до війська ніколи не відпускали чоловіка.
Незадовго до повномасштабного вторгнення, Олег серцем відчув, що його місту знову загрожує небезпека, і вже не міг залишатися осторонь. 10 лютого 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ. З перших днів російської навали воював у лавах 35-ї бригади морської піхоти. Як артилерист одного із розрахунків відважно чинив спротив ворожій агресії.
Олег Басараб приймав участь у боях на Херсонщині, обороняв Миколаївщину та свій рідний Донбас. Бачити свій рідний край вільним від загарбників було однією з найзаповітніших мрій чоловіка. Олег був справжнім воїном – мужнім, рішучим, відповідальним. Завжди першим зголошувався йти у бій, щиро вболівав за побратимів, захищав та підтримував кожного. За професіоналізм, сміливість, стійкість та мужність, проявлені у ході виконання бойових завдань, зокрема, під час вдалих контрнаступальних дій на Херсонщині, у 2024 році отримав право носити берет кольору морської хвилі – ознаки приналежності до військової еліти.
На початку війни чоловіка ще не відпускало бажання повернутися у звільнений рідний Маріуполь. Там лишився його дім, там мріяв провести усе життя. Та з часом сумна реальність давала знати, що це бажання не скоро здійсниться. Проте підтримку і сили боротися надавали вірні друзі, рідні, кохана. У рідкісні часи відпустки Олег обов’язково їхав до сім’ї, хоча б день-два волів провести у родинному теплі та затишку. Намагався бути на зв’язку. Після кожних новин про ворожі обстріли українських міст писав рідним, турбувався чи все з ними в порядку, закликав берегти себе. А свої повідомлення часто завершував улюбленою фразою: «Обняв, підкинув». У ці прості слова закладено стільки любові та ніжності, вони й сьогодні залишаються у пам’яті й зігрівають серця рідних.
Для своєї дружини Анни, з якою одружились лише влітку 2024 року, Олег був найкращим люблячим чоловіком. Мріяли про щасливе майбутнє. Після перемоги планували оселитися у Вінниці, на батьківщині дружини, створити родину і щасливо жити у мирі. Разом фантазували, який прекрасний великий зведуть для себе будинок, і обов’язково заведуть собаку. Чоловік не уявляв свого життя без домашніх чотирилапих друзів. Навіть під час служби у підрозділі його постійно оточували коти та песики, яких постійно оберігав і підгодовував. А ще Олег дуже хотів дітей, але тільки після повернення додому з перемогою – боявся залишити сім’ю без батька. На жаль, війна безжально обірвала усі мрії.
12 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Горіхове Покровського району життя мужнього захисника Олега Басараба обірвав ворожий осколок… Йому навічно залишився 31 рік. Похований герой 16 квітня 2025 року у м. Вінниці на Алеї слави Сабарівського кладовища.
У вічній скорботі лишилися дружина, рідні, близькі друзі та бойові побратими…
Олег Басараб був воїном з відкритим серцем та незламною волею, щирим, чесним, сміливим та життєрадісним. Найголовнішим для нього було жити по совісті, підтримувати та надавати допомогу кожному, хто цього потребує. Різностороння особистість, усе намагався спробувати та опанувати, і не шукав при цьому легких шляхів. Мав бажання займатись спортом – навіть у війську сам майстрував для себе та побратимів штанги. Мріяв про мирне життя та родинні мандрівки закордон, хотів побачити океан, міста Італії, світові архітектурні пам’ятки. Його майбутнє мало бути наповнене досягнень. Він вірив у перемогу України, чекав та наближав її усіма силами. Світла памʼять і вічна слава Герою, який віддав своє життя у бою за нашу землю, її свободу та незалежність.
Олег Басараб народився у селищі Старий Крим, місто Маріуполь. Як і більшість хлопчиків, у дитинстві був дуже активним, ніколи не сидів на місці та за спогадами рідних постійно був у пошуку усіляких пригод. А ще з малого віку Олег відрізнявся щирим серцем та добротою, усіх хотів обігріти, допомогти. Особливо це стосувалось тварин, коти й собаки завжди були його улюбленцями. По закінченні Старо-Кримської загальноосвітньої школи №46 Олег вступив до Маріупольського морського училища. Проте до омріяної професії військового моряка прийшов не одразу. Доводилось піклуватись про родину, особливо маму, яка хворіла і дуже переживала за любого сина, адже на рідній Донеччині вже у розпалі були воєнні дії. Олег певний час працював пакувальником у цеху холодного прокату комбінату ім. Ілліча. Але думки про вступ до війська ніколи не відпускали чоловіка.
Незадовго до повномасштабного вторгнення, Олег серцем відчув, що його місту знову загрожує небезпека, і вже не міг залишатися осторонь. 10 лютого 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ. З перших днів російської навали воював у лавах 35-ї бригади морської піхоти. Як артилерист одного із розрахунків відважно чинив спротив ворожій агресії.
Олег Басараб приймав участь у боях на Херсонщині, обороняв Миколаївщину та свій рідний Донбас. Бачити свій рідний край вільним від загарбників було однією з найзаповітніших мрій чоловіка. Олег був справжнім воїном – мужнім, рішучим, відповідальним. Завжди першим зголошувався йти у бій, щиро вболівав за побратимів, захищав та підтримував кожного. За професіоналізм, сміливість, стійкість та мужність, проявлені у ході виконання бойових завдань, зокрема, під час вдалих контрнаступальних дій на Херсонщині, у 2024 році отримав право носити берет кольору морської хвилі – ознаки приналежності до військової еліти.
На початку війни чоловіка ще не відпускало бажання повернутися у звільнений рідний Маріуполь. Там лишився його дім, там мріяв провести усе життя. Та з часом сумна реальність давала знати, що це бажання не скоро здійсниться. Проте підтримку і сили боротися надавали вірні друзі, рідні, кохана. У рідкісні часи відпустки Олег обов’язково їхав до сім’ї, хоча б день-два волів провести у родинному теплі та затишку. Намагався бути на зв’язку. Після кожних новин про ворожі обстріли українських міст писав рідним, турбувався чи все з ними в порядку, закликав берегти себе. А свої повідомлення часто завершував улюбленою фразою: «Обняв, підкинув». У ці прості слова закладено стільки любові та ніжності, вони й сьогодні залишаються у пам’яті й зігрівають серця рідних.
Для своєї дружини Анни, з якою одружились лише влітку 2024 року, Олег був найкращим люблячим чоловіком. Мріяли про щасливе майбутнє. Після перемоги планували оселитися у Вінниці, на батьківщині дружини, створити родину і щасливо жити у мирі. Разом фантазували, який прекрасний великий зведуть для себе будинок, і обов’язково заведуть собаку. Чоловік не уявляв свого життя без домашніх чотирилапих друзів. Навіть під час служби у підрозділі його постійно оточували коти та песики, яких постійно оберігав і підгодовував. А ще Олег дуже хотів дітей, але тільки після повернення додому з перемогою – боявся залишити сім’ю без батька. На жаль, війна безжально обірвала усі мрії.
12 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Горіхове Покровського району життя мужнього захисника Олега Басараба обірвав ворожий осколок… Йому навічно залишився 31 рік. Похований герой 16 квітня 2025 року у м. Вінниці на Алеї слави Сабарівського кладовища.
У вічній скорботі лишилися дружина, рідні, близькі друзі та бойові побратими…
Олег Басараб був воїном з відкритим серцем та незламною волею, щирим, чесним, сміливим та життєрадісним. Найголовнішим для нього було жити по совісті, підтримувати та надавати допомогу кожному, хто цього потребує. Різностороння особистість, усе намагався спробувати та опанувати, і не шукав при цьому легких шляхів. Мав бажання займатись спортом – навіть у війську сам майстрував для себе та побратимів штанги. Мріяв про мирне життя та родинні мандрівки закордон, хотів побачити океан, міста Італії, світові архітектурні пам’ятки. Його майбутнє мало бути наповнене досягнень. Він вірив у перемогу України, чекав та наближав її усіма силами. Світла памʼять і вічна слава Герою, який віддав своє життя у бою за нашу землю, її свободу та незалежність.
Білієнко Денис Вікторович «Сократ»
(10.04.1991 – 24.09.2023)
Молодший сержант, аеророзвідник. Виконував обов’язок на посаді головного сержанта 6-ої механізованої роти 110-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, в/ч А4007. За час військової служби отримав наступні нагороди: відзнака Президента України «За оборону України», почесна відзнака командира військової частини А4007 «За оборону Авдіївки», нагрудний знак «Знак пошани». Посмертно був відзначений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Указом Президента України від 18 січня 2024 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Денис Білієнко народився та виріс у місті Маріуполь. З малого віку був відповідальним, доброзичливим та привітним до всіх. Після закінчення школи вступив до Маріупольського електромеханічного технікуму, де отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Обслуговування електротехнічного обладнання і автоматичного устаткування будівель і споруд» і здобув кваліфікацію електромеханіка.
Під час повномасштабного вторгнення Денису вдалося виїхати з окупованого Маріуполя до Львова. І вже у квітні 2022 року він добровільно вступив до лав ЗСУ. Спочатку відбув навчання у Львівській області, біля села Вербляни, далі проходив службу на Хмельниччині, а в травні 2022 року був перенаправлений на Авдіївський напрямок, де до останнього подиху боронив нашу країну від ворога.
За час війни Денис Білієнко працював з дронами в аеророзвідці, відводив людей на позиції, рятував побратимів в тяжких ситуаціях, часто ризикуючи взяти удар на себе. Не раз доводилось сидіти в окопах у дощ та холод, в надскладних умовах, коли ворог знаходився на відстані кількох метрів і все залежало виключно від майстерності та злагодженості дій кожного бійця підрозділу.
Проте, на війні Денис проявив себе як справжній патріот своєї держави, наближав перемогу як міг, не шкодуючи власних сил та здоров’я. У 2023 році двічі був госпіталізований: перше поранення виявилось легким, на другий раз отримав важкі ураження. Але це не зупиняло захисника, кожного разу після реабілітації Денис поспішав повернутись на фронт до побратимів. Не зважаючи ні на що, він не втрачав віри у перемогу України, йому вдавалося й побратимів заряджати своїм позитивним настроєм. А ще Денис дуже сильно хотів відсвяткувати перемогу у вільному українському Маріуполі. Але, на жаль, не судилося…
Життя головного сержанта механізованої роти обірвалося 24 вересня 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Під час виконання бойового завдання Денис Білієнко отримав тяжке поранення уламками. Загинув на місці. Завзятому воїну було всього 32 роки. Урочисте прощання із захисником відбулося 7 жовтня 2023 року на майдані Незалежності міста Рівне. Похований на Алеї Героїв рівненського кладовища «Нове».
У Дениса залишилися батьки та дружина. В пам’яті друзів та рідних він назавжди житиме товариським, добрим, веселим та активним. До війни, окрім роботи за спеціальністю, Денис займався організацією заходів для молоді. Був добрим другом для всіх, на нього завжди можна було покластися, адже більше переживав про інших людей, ніж про себе. Душа компанії, надійний друг, люблячий чоловік та син, відданий патріот та захисник своєї землі. Він з честю виконував свій військовий обов’язок, кожен день був прикладом для побратимів, своїми справами, та ціною власного життя наближав мирне життя у вільній Україні.
Денис Білієнко народився та виріс у місті Маріуполь. З малого віку був відповідальним, доброзичливим та привітним до всіх. Після закінчення школи вступив до Маріупольського електромеханічного технікуму, де отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Обслуговування електротехнічного обладнання і автоматичного устаткування будівель і споруд» і здобув кваліфікацію електромеханіка.
Під час повномасштабного вторгнення Денису вдалося виїхати з окупованого Маріуполя до Львова. І вже у квітні 2022 року він добровільно вступив до лав ЗСУ. Спочатку відбув навчання у Львівській області, біля села Вербляни, далі проходив службу на Хмельниччині, а в травні 2022 року був перенаправлений на Авдіївський напрямок, де до останнього подиху боронив нашу країну від ворога.
За час війни Денис Білієнко працював з дронами в аеророзвідці, відводив людей на позиції, рятував побратимів в тяжких ситуаціях, часто ризикуючи взяти удар на себе. Не раз доводилось сидіти в окопах у дощ та холод, в надскладних умовах, коли ворог знаходився на відстані кількох метрів і все залежало виключно від майстерності та злагодженості дій кожного бійця підрозділу.
Проте, на війні Денис проявив себе як справжній патріот своєї держави, наближав перемогу як міг, не шкодуючи власних сил та здоров’я. У 2023 році двічі був госпіталізований: перше поранення виявилось легким, на другий раз отримав важкі ураження. Але це не зупиняло захисника, кожного разу після реабілітації Денис поспішав повернутись на фронт до побратимів. Не зважаючи ні на що, він не втрачав віри у перемогу України, йому вдавалося й побратимів заряджати своїм позитивним настроєм. А ще Денис дуже сильно хотів відсвяткувати перемогу у вільному українському Маріуполі. Але, на жаль, не судилося…
Життя головного сержанта механізованої роти обірвалося 24 вересня 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Під час виконання бойового завдання Денис Білієнко отримав тяжке поранення уламками. Загинув на місці. Завзятому воїну було всього 32 роки. Урочисте прощання із захисником відбулося 7 жовтня 2023 року на майдані Незалежності міста Рівне. Похований на Алеї Героїв рівненського кладовища «Нове».
У Дениса залишилися батьки та дружина. В пам’яті друзів та рідних він назавжди житиме товариським, добрим, веселим та активним. До війни, окрім роботи за спеціальністю, Денис займався організацією заходів для молоді. Був добрим другом для всіх, на нього завжди можна було покластися, адже більше переживав про інших людей, ніж про себе. Душа компанії, надійний друг, люблячий чоловік та син, відданий патріот та захисник своєї землі. Він з честю виконував свій військовий обов’язок, кожен день був прикладом для побратимів, своїми справами, та ціною власного життя наближав мирне життя у вільній Україні.
Біткіне Геннадій Анатолійович
(09.06.1974 – 21.03.2022
Солдат Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Не маючи за плечима військового досвіду та військових нагород, Геннадій Біткіне був свідомим громадянином та патріотом української землі, саме це й спонукало чоловіка не залишитись осторонь в найтяжчі часи для рідного міста та країни.
Народився Геннадій 9 червня 1974 року у Маріуполі. З дитинства був життєрадісним і добрим хлопчиком. Завжди захищав і рятував всіх тваринок і птахів. Часто говорив: «мамо, не бийте мух, вони як птахи, їм теж хочеться літати!» У дитинстві любив збирати марки.
Закінчив механіко-металургійний технікум і потім працював на заводі «Азовсталь» в порту. Працював потім в АМП («Азовське морське пароплавство» – найбільшому підприємстві, яке здійснювало морські перевезення з портів Азовського моря.
Обожнював рідне місто. Найбільше полюбляв гуляти у парках «Веселка», ПК «Металургів», пізніше – на площі Свобода (біля «1000 дрібниць). Чоловік захоплювався спортом, регулярно відвідував тренажерну залу, мав підтягнутий вигляд. Підтримував здоровий спосіб життя, Завжди допомагав матері. Водночас Гена дуже багато читав, адже у мами була велика бібліотека. Всі його друзі, як і він, не пили і не курили. Дуже любив проводити час з друзями на морі. З середини 2021 року уклав з американською фірмою договір, після чого зумів стати успішним підприємцем.
Геннадій завжди відрізнявся твердою громадянською позицією та щирим патріотизмом. Наприкінці 2016 року він прийшов додому і сказав мамі, що піде в ТрО, адже хоче навчатися, щоб зуміти захистити Маріуполь. Так у 2017 році він вступив до лав тероборони Маріуполя. Вже у перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну повідомив рідним, що мусить йти захищати місто. Брав участь у захисті маріупольської телевежі. З 24 лютого охороняв Маріупольську телевежу. 2 березня 2022 року з Геннадієм зник зв’язок і мати не знала, що з ним. 14 березня 2022 року його бачили у лікарні на 17 МКР. До 21 березня 2022 року рахувався зниклим безвісти. За непідтвердженою інформацією загинув внаслідок авіаудару в лікарні на 17 МКР Маріуполя. Тіло сина мати отримала тільки у 2023 році під час обміну 80 тілами загиблих з рф. Впізнати тіло вдалося внаслідок експертизи ДНК. Вже у морзі м. Києва повідомили, що тіло опинилось в Азовсталі, звідки його і забрали. За результатами огляду тіла встановлено, що всі кістки були роздавлені.
Героїчний маріуполець не був одружений, не мав дітей, залишилась тільки мати – Біткіне Неля Станіславівна та племінниця. За прикрим сценарієм життя у 2015 році жінка поховала й доньку, яка хворіла на онкологію. Гена допомагав і підтримував сестру, робив все можливе, щоб зберегти її життя. Сьогодні Неля Станіславівна мешкає у Києві разом з онукою. У свої 77 років вона підтримує всіх хлопців, які захищають Україну. Ходить до центру «ЯМаріуполь», де робить окопні свічки, які є дуже потрібними та важливими на фронті.
Мати хоче дочекатися хоча б когось з побратимів сина, які наразі перебувають у полоні, щоб зрозуміти, як насправді загинув син.
Друзі, колеги та знайомі запам’ятали Геннадія як щиру, усміхнену і дуже життєрадісну людину. Він любив своїх побратимів і всім серцем вірив, що Україна вистоїть та переможе. У мами Геннадія не вистачає слів, щоб описати, яким він був чудовим Сином, гідним чоловіком і доброю Людиною… Він ще так багато хотів встигнути і реалізувати. Однак його життя обірвалося дуже рано і несподівано. На жаль, найкращі з кращих віддають свої життя заради того, щоб ми мали мирне небо над головою. Герої не вмирають! Вони живуть в наших спогадах, душах і серцях!
Народився Геннадій 9 червня 1974 року у Маріуполі. З дитинства був життєрадісним і добрим хлопчиком. Завжди захищав і рятував всіх тваринок і птахів. Часто говорив: «мамо, не бийте мух, вони як птахи, їм теж хочеться літати!» У дитинстві любив збирати марки.
Закінчив механіко-металургійний технікум і потім працював на заводі «Азовсталь» в порту. Працював потім в АМП («Азовське морське пароплавство» – найбільшому підприємстві, яке здійснювало морські перевезення з портів Азовського моря.
Обожнював рідне місто. Найбільше полюбляв гуляти у парках «Веселка», ПК «Металургів», пізніше – на площі Свобода (біля «1000 дрібниць). Чоловік захоплювався спортом, регулярно відвідував тренажерну залу, мав підтягнутий вигляд. Підтримував здоровий спосіб життя, Завжди допомагав матері. Водночас Гена дуже багато читав, адже у мами була велика бібліотека. Всі його друзі, як і він, не пили і не курили. Дуже любив проводити час з друзями на морі. З середини 2021 року уклав з американською фірмою договір, після чого зумів стати успішним підприємцем.
Геннадій завжди відрізнявся твердою громадянською позицією та щирим патріотизмом. Наприкінці 2016 року він прийшов додому і сказав мамі, що піде в ТрО, адже хоче навчатися, щоб зуміти захистити Маріуполь. Так у 2017 році він вступив до лав тероборони Маріуполя. Вже у перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну повідомив рідним, що мусить йти захищати місто. Брав участь у захисті маріупольської телевежі. З 24 лютого охороняв Маріупольську телевежу. 2 березня 2022 року з Геннадієм зник зв’язок і мати не знала, що з ним. 14 березня 2022 року його бачили у лікарні на 17 МКР. До 21 березня 2022 року рахувався зниклим безвісти. За непідтвердженою інформацією загинув внаслідок авіаудару в лікарні на 17 МКР Маріуполя. Тіло сина мати отримала тільки у 2023 році під час обміну 80 тілами загиблих з рф. Впізнати тіло вдалося внаслідок експертизи ДНК. Вже у морзі м. Києва повідомили, що тіло опинилось в Азовсталі, звідки його і забрали. За результатами огляду тіла встановлено, що всі кістки були роздавлені.
Героїчний маріуполець не був одружений, не мав дітей, залишилась тільки мати – Біткіне Неля Станіславівна та племінниця. За прикрим сценарієм життя у 2015 році жінка поховала й доньку, яка хворіла на онкологію. Гена допомагав і підтримував сестру, робив все можливе, щоб зберегти її життя. Сьогодні Неля Станіславівна мешкає у Києві разом з онукою. У свої 77 років вона підтримує всіх хлопців, які захищають Україну. Ходить до центру «ЯМаріуполь», де робить окопні свічки, які є дуже потрібними та важливими на фронті.
Мати хоче дочекатися хоча б когось з побратимів сина, які наразі перебувають у полоні, щоб зрозуміти, як насправді загинув син.
Друзі, колеги та знайомі запам’ятали Геннадія як щиру, усміхнену і дуже життєрадісну людину. Він любив своїх побратимів і всім серцем вірив, що Україна вистоїть та переможе. У мами Геннадія не вистачає слів, щоб описати, яким він був чудовим Сином, гідним чоловіком і доброю Людиною… Він ще так багато хотів встигнути і реалізувати. Однак його життя обірвалося дуже рано і несподівано. На жаль, найкращі з кращих віддають свої життя заради того, щоб ми мали мирне небо над головою. Герої не вмирають! Вони живуть в наших спогадах, душах і серцях!
Брагарник Микола Петрович
(19.10.1993 – 24.03.2022)
Сержант. Артист вищої категорії військового оркестру 12-ої бригади оперативного призначення Східного оперативно-територіального об’єднання Національної Гвардії України. За час військової служби неодноразово був відзначений почесними грамотами від командування, медаллю «За участь в антитерористичній операції», іншими нагородами. Указом Президента України від 2 квітня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Микола Брагарник народився та виріс у місті Київ. Виховувався у дитячому будинку сімейного типу, який завдяки надзвичайній доброті та щирому серцю мами Ліліани став для Миколи справжньою родиною. Тут він отримав любов та турботу, гарне виховання, відкрив у собі жагу до різних захоплень. Микола відвідував секції футболу, фехтування, разом із родиною багато мандрували. З раннього віку у хлопця проявлялись творчі здібності, а особливо захопився музикою з 16 років, коли вже переїхав жити до Маріуполя. Ще до того, як здобув вищу музичну освіту, не знаючи нот, Микола міг на слух відтворити будь-яку мелодію. Талановитий хлопець грав у музичному гурті «FM Band», добре відомому маріупольським поціновувачам музики та фанатам MRPL City Fest.
У 2018 році Микола вирішив присвятити своє життя музиці та військовій службі, тому й вступив до військового оркестру 12-ої БрОП імені Дмитра Вишневецького, що дислокувалась у місті Маріуполь. Маріупольський військовий оркестр був добре відомий по всій Україні та навіть за кордоном. А для Миколи було честю та радістю поєднувати у роботі улюблену справу та військовий обов’язок. Згодом доля подарувала щастя й в особистому житті – Микола зустрів своє кохання, Ірину. З першої зустрічі було відчуття, ніби ця дівчина прийшла із його мрій, та вони знають одне одного все життя. Подружжя жило в любові та злагоді, старший син Ірини від першого шлюбу став для Миколи рідним, а згодом родина поповнилась – народився другий синочок, якого Микола дуже чекав та безмежно любив. Проте війна все зруйнувала…
З початком повномасштабного вторгнення Микола разом із побратимами став на захист Маріуполя від окупантів. Приймав участь у запеклих боях по обороні міста, яке стало чоловіку рідним, пліч-о-пліч з бійцями інших підрозділів Збройних Сил України. Ірина з дітьми залишалися у Маріуполі, довелося пройти усі жахи війни та окупації. Згадує, як 26 лютого 2022 року чоловік привіз воду, продукти. Намагався не показувати тривоги та переживань, підбадьорював, перед тим, як піти, пояснив: «Я давав присягу, і там зараз мої хлопці. Я не можу їх підвести». Старший син в усьому дослухався до тата, і під час цієї зустрічі, отримавши від Миколи наказ залишатися за старшого, обіцяв піклуватися про маму і брата. Ніхто тоді й не думав, що ця зустріч була останньою. А 3 березня був останній телефонний дзвінок, запам’яталися слова Миколи: «Не переживай, моя рідна. Все буде Україна». Далі зв’язку більше не було.
Тільки 17 квітня Ірині з дітьми вдалося виїхати з Маріуполя. Тоді й отримала жахливу звістку, що 24 березня 2022 року її коханий загинув на території заводу «Азовсталь». Військовому було лише 28 років. Захисника поховали на Старо-Кримському кладовищі у тимчасово окупованому Маріуполі.
У Миколи Брагарника залишилися дружина, діти, близькі та друзі. Він був дуже доброю та чуйною людиною з великим серцем, завжди приходив на допомогу, навіть коли його про це не просили. Дружина Ірина згадує коханого як найщирішого чоловіка, якого знала у своєму житті. Микола був дуже гарним батьком і так сильно любив свого сина, що це неможливо передати словами. Загибель найріднішого захисника стала страшною втратою для родини. Тепер Ірині найважче пояснювати синочку, що його тато тепер на небі, став янголом-охоронцем та продовжує оберігати свою сім’ю.
Своєму коханому чоловікові Ірина Брагарник присвятила вірш:
Так боляче знати,
Холодною стала наша Земля!
Що більше на неї
Не ступить твоя нога.
Що син не побачить
Очей твоїх небесних,
А я все сильніше чекаю тебе уві сні.
Тепер ти – на небі, а в душі – зі мною,
Ми дуже сумуєм з дітьми за тобою!
Ця клята війна тебе у нас забрала
І в тому заводі тебе навік не стало!
Ти бережи нас, як янгол із неба!
Серце стискається у грудях до тебе.
Прошу – більше болю не треба.
Ти попроси в Бога долі для сина,
Бо ти помер тоді за нашу країну!
За Україну.
Микола Брагарник народився та виріс у місті Київ. Виховувався у дитячому будинку сімейного типу, який завдяки надзвичайній доброті та щирому серцю мами Ліліани став для Миколи справжньою родиною. Тут він отримав любов та турботу, гарне виховання, відкрив у собі жагу до різних захоплень. Микола відвідував секції футболу, фехтування, разом із родиною багато мандрували. З раннього віку у хлопця проявлялись творчі здібності, а особливо захопився музикою з 16 років, коли вже переїхав жити до Маріуполя. Ще до того, як здобув вищу музичну освіту, не знаючи нот, Микола міг на слух відтворити будь-яку мелодію. Талановитий хлопець грав у музичному гурті «FM Band», добре відомому маріупольським поціновувачам музики та фанатам MRPL City Fest.
У 2018 році Микола вирішив присвятити своє життя музиці та військовій службі, тому й вступив до військового оркестру 12-ої БрОП імені Дмитра Вишневецького, що дислокувалась у місті Маріуполь. Маріупольський військовий оркестр був добре відомий по всій Україні та навіть за кордоном. А для Миколи було честю та радістю поєднувати у роботі улюблену справу та військовий обов’язок. Згодом доля подарувала щастя й в особистому житті – Микола зустрів своє кохання, Ірину. З першої зустрічі було відчуття, ніби ця дівчина прийшла із його мрій, та вони знають одне одного все життя. Подружжя жило в любові та злагоді, старший син Ірини від першого шлюбу став для Миколи рідним, а згодом родина поповнилась – народився другий синочок, якого Микола дуже чекав та безмежно любив. Проте війна все зруйнувала…
З початком повномасштабного вторгнення Микола разом із побратимами став на захист Маріуполя від окупантів. Приймав участь у запеклих боях по обороні міста, яке стало чоловіку рідним, пліч-о-пліч з бійцями інших підрозділів Збройних Сил України. Ірина з дітьми залишалися у Маріуполі, довелося пройти усі жахи війни та окупації. Згадує, як 26 лютого 2022 року чоловік привіз воду, продукти. Намагався не показувати тривоги та переживань, підбадьорював, перед тим, як піти, пояснив: «Я давав присягу, і там зараз мої хлопці. Я не можу їх підвести». Старший син в усьому дослухався до тата, і під час цієї зустрічі, отримавши від Миколи наказ залишатися за старшого, обіцяв піклуватися про маму і брата. Ніхто тоді й не думав, що ця зустріч була останньою. А 3 березня був останній телефонний дзвінок, запам’яталися слова Миколи: «Не переживай, моя рідна. Все буде Україна». Далі зв’язку більше не було.
Тільки 17 квітня Ірині з дітьми вдалося виїхати з Маріуполя. Тоді й отримала жахливу звістку, що 24 березня 2022 року її коханий загинув на території заводу «Азовсталь». Військовому було лише 28 років. Захисника поховали на Старо-Кримському кладовищі у тимчасово окупованому Маріуполі.
У Миколи Брагарника залишилися дружина, діти, близькі та друзі. Він був дуже доброю та чуйною людиною з великим серцем, завжди приходив на допомогу, навіть коли його про це не просили. Дружина Ірина згадує коханого як найщирішого чоловіка, якого знала у своєму житті. Микола був дуже гарним батьком і так сильно любив свого сина, що це неможливо передати словами. Загибель найріднішого захисника стала страшною втратою для родини. Тепер Ірині найважче пояснювати синочку, що його тато тепер на небі, став янголом-охоронцем та продовжує оберігати свою сім’ю.
Своєму коханому чоловікові Ірина Брагарник присвятила вірш:
Так боляче знати,
Холодною стала наша Земля!
Що більше на неї
Не ступить твоя нога.
Що син не побачить
Очей твоїх небесних,
А я все сильніше чекаю тебе уві сні.
Тепер ти – на небі, а в душі – зі мною,
Ми дуже сумуєм з дітьми за тобою!
Ця клята війна тебе у нас забрала
І в тому заводі тебе навік не стало!
Ти бережи нас, як янгол із неба!
Серце стискається у грудях до тебе.
Прошу – більше болю не треба.
Ти попроси в Бога долі для сина,
Бо ти помер тоді за нашу країну!
За Україну.
Браун Олександр Олександрович
(10.04.1995 – 15.03.2022)
Солдат Першої президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій» Національної гвардії України. Указом Президента України від 17 квітня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Олександр народився та виріс у Маріуполі, жив у Центральному районі міста. Згодом переселився до Лівобережного району. Дуже любив рідне місто. Обожнював море. Хотів розвивати Маріуполь. У планах було відкрити у місті нічний клуб – для дітей вдень та для дорослих вночі.
Початкові класи Сашко навчався у 3 школі, закінчив школу № 40, а саме клас з фізико-математичним ухилом. З дитинства найбільше захоплювався математикою та фізикою.
Навчався в індустріальному технікумі, де отримав диплом «Менеджера з міжнародних перевезень». Паралельно закінчив курси круп’є у Маріуполі (2014 рік). Після закінчення курсів працював у містах України, Білорусії та Вірменії.
Займався спортом: ушу та боротьбою. Але коли зрозумів, що це не зовсім його, вирішив просто підтримувати гарну фізичну форму.
З дитинства захоплювався фокусами. Обожнював читати книги про Гаррі Поттера. Також читав видання англійською мовою, присвячене фокусам та їхнім особливостям. Цікаво, що це захоплення виникло, коли Олександр вперше потрапив у казино і побачив там професійну колоду карт. Тоді ж замовив 4 колоди і почав експериментувати з колодами. Разом із другом – Микитою Черненком – почали створювати фокуси. Згодом почав працювати барменом у «Барбарисі».
У 14 років організував фестиваль зі змагань Ілюзіоністів у Маріуполі (Арт кафе з Миру) містами всієї Донецькій області. Змагання проходили три роки поспіль кожного травня.
Спочатку навчав 4 підлітків (15 і 19 років), які заснували «Нове покоління магії». Сашко разом з товаришами часто їздив у дитячі будинки, де абсолютно безкоштовно показували незабутні магічні дійства.
У 17 років виїхав до Києва. У 2016 році закінчив Київський державний коледж естрадного та циркового мистецтв і отримав спеціальність «Ілюзіоніст». Олександр завжди був патріотично налаштованою людиною. Дуже любив дивитися в дитинстві мультики саме українською мовою.
Хлопцю разом із друзями вдалося створити унікальне шоу Ілюзіоністів «Нове покоління магії, Диво у реальному часу». Загалом Олександр Браун зміг досягти у цій галузі великого успіху, адже став професійним ілюзіоністом, який вдало поєднував велику кількість різних жанрів ілюзії. Його називали майстерним маніпулятором, оскільки глядачі ніколи не встигали помітити, куди зникають предмети в його руках і де вони з’являються. Багато номерів були насичені ментальною ілюзією, пов’язаною з левітацією предметів, пересуванням їх силою думки, а також різними передбаченнями, безпосередньо пов’язаними з випадковим вибором глядачів. До того ж, Олександр очолив чудову команду майстрів, які виготовляли авторський реквізит багатьом ілюзіоністів СНД. Брав участь у відомому шоу «Зльоти ілюзіоністів України». Часто гастролював зі своїми дійствами містами України. Також міг несподівано представити свої дійства і в громадських місцях, щоб порадувати малечу і дітей, які збиралися навколо Олександра. Так він часто показував свої фокуси в автобусах чи парках.
Встигав Сашко проявити свої таланти і неординарні здібності і на телебаченні. Зокрема, у 2019 році разом зі своєю дівчиною взяв участь в українському реаліті-шоу Нового каналу – «Кохання на вживання», де отримав перемогу.
Водночас прискорено закінчив курс навчання у сфері ІТ-технологій, після чого займався розробкою програмного забезпечення, нововведень, сайтів технологічного забезпечення. Сашко завжди любив читати літературу, яка присвячувалася заробітку грошей та досягненню успіху.
Крім цього, Олександр вирішив спробувати свої сили, як інвестор майбутніх підприємців у сфері послуг.
На момент повномасштабного вторгнення рф в Україну Олександр був у Києві. Друзі згадують, що він зауважив, що «без мене там не впораються». 3 березня хлопець пішов на фронт добровольцем. Дуже влучно стріляв. Загинув 15 березня 2022 року у бою за Мощун (Бучанський р-н Київська обл.) – одній з найзапекліших битв під час оборони Києва, що тривала з 27 лютого до 21 березня 2022 року, на початковій фазі російського вторгнення в Україну за контроль над селом Мощун і околицями. Мощун був стратегічно важливою позицією для окупантів, оскільки взявши його, вони могли вийти на Київ. Хоробрий Сашко загинув від осколкових поранень і пострілів у груди та в живіт. Його дівчина впізнала Олександра по фото. Поховав героя військкомат. Діти, які часто були на виставах унікального ілюзіоніста залишили надпис: «Загинув улюблений ілюзионіст…».
У Сашка залишилася мати – Альона Володимирівна, якій вдалося виїхати з Маріуполя лише 5 червня. Про загибель єдиного сина жінка дізналася лише 10 червня, коли опинилася на підконтрольній Україні території. До останнього не хотіла вірити, що це правда…
Друзі і рідні, згадуючи про Олександра, наголошують, що він був завжди гарним другом, відповідальною і щирою людиною, яка могла по-справжньому підтримати і не відмовлялася допомогти. Неймовірно цілеспрямований, наполегливий і талановитий маріуполець вирішив, що йому необхідно піти на захист рідної країни, адже інакше не зміг. У 27 років Олександр Браун віддав своє життя за Україну, за рідну Землю, за кожного українця, залишивши позаду багато планів та нездійсненних мрій… Війна забирає найкращих, але наша пам’ять про них буде жити вічно! Герої не вмирають! Героям Слава!
Олександр народився та виріс у Маріуполі, жив у Центральному районі міста. Згодом переселився до Лівобережного району. Дуже любив рідне місто. Обожнював море. Хотів розвивати Маріуполь. У планах було відкрити у місті нічний клуб – для дітей вдень та для дорослих вночі.
Початкові класи Сашко навчався у 3 школі, закінчив школу № 40, а саме клас з фізико-математичним ухилом. З дитинства найбільше захоплювався математикою та фізикою.
Навчався в індустріальному технікумі, де отримав диплом «Менеджера з міжнародних перевезень». Паралельно закінчив курси круп’є у Маріуполі (2014 рік). Після закінчення курсів працював у містах України, Білорусії та Вірменії.
Займався спортом: ушу та боротьбою. Але коли зрозумів, що це не зовсім його, вирішив просто підтримувати гарну фізичну форму.
З дитинства захоплювався фокусами. Обожнював читати книги про Гаррі Поттера. Також читав видання англійською мовою, присвячене фокусам та їхнім особливостям. Цікаво, що це захоплення виникло, коли Олександр вперше потрапив у казино і побачив там професійну колоду карт. Тоді ж замовив 4 колоди і почав експериментувати з колодами. Разом із другом – Микитою Черненком – почали створювати фокуси. Згодом почав працювати барменом у «Барбарисі».
У 14 років організував фестиваль зі змагань Ілюзіоністів у Маріуполі (Арт кафе з Миру) містами всієї Донецькій області. Змагання проходили три роки поспіль кожного травня.
Спочатку навчав 4 підлітків (15 і 19 років), які заснували «Нове покоління магії». Сашко разом з товаришами часто їздив у дитячі будинки, де абсолютно безкоштовно показували незабутні магічні дійства.
У 17 років виїхав до Києва. У 2016 році закінчив Київський державний коледж естрадного та циркового мистецтв і отримав спеціальність «Ілюзіоніст». Олександр завжди був патріотично налаштованою людиною. Дуже любив дивитися в дитинстві мультики саме українською мовою.
Хлопцю разом із друзями вдалося створити унікальне шоу Ілюзіоністів «Нове покоління магії, Диво у реальному часу». Загалом Олександр Браун зміг досягти у цій галузі великого успіху, адже став професійним ілюзіоністом, який вдало поєднував велику кількість різних жанрів ілюзії. Його називали майстерним маніпулятором, оскільки глядачі ніколи не встигали помітити, куди зникають предмети в його руках і де вони з’являються. Багато номерів були насичені ментальною ілюзією, пов’язаною з левітацією предметів, пересуванням їх силою думки, а також різними передбаченнями, безпосередньо пов’язаними з випадковим вибором глядачів. До того ж, Олександр очолив чудову команду майстрів, які виготовляли авторський реквізит багатьом ілюзіоністів СНД. Брав участь у відомому шоу «Зльоти ілюзіоністів України». Часто гастролював зі своїми дійствами містами України. Також міг несподівано представити свої дійства і в громадських місцях, щоб порадувати малечу і дітей, які збиралися навколо Олександра. Так він часто показував свої фокуси в автобусах чи парках.
Встигав Сашко проявити свої таланти і неординарні здібності і на телебаченні. Зокрема, у 2019 році разом зі своєю дівчиною взяв участь в українському реаліті-шоу Нового каналу – «Кохання на вживання», де отримав перемогу.
Водночас прискорено закінчив курс навчання у сфері ІТ-технологій, після чого займався розробкою програмного забезпечення, нововведень, сайтів технологічного забезпечення. Сашко завжди любив читати літературу, яка присвячувалася заробітку грошей та досягненню успіху.
Крім цього, Олександр вирішив спробувати свої сили, як інвестор майбутніх підприємців у сфері послуг.
На момент повномасштабного вторгнення рф в Україну Олександр був у Києві. Друзі згадують, що він зауважив, що «без мене там не впораються». 3 березня хлопець пішов на фронт добровольцем. Дуже влучно стріляв. Загинув 15 березня 2022 року у бою за Мощун (Бучанський р-н Київська обл.) – одній з найзапекліших битв під час оборони Києва, що тривала з 27 лютого до 21 березня 2022 року, на початковій фазі російського вторгнення в Україну за контроль над селом Мощун і околицями. Мощун був стратегічно важливою позицією для окупантів, оскільки взявши його, вони могли вийти на Київ. Хоробрий Сашко загинув від осколкових поранень і пострілів у груди та в живіт. Його дівчина впізнала Олександра по фото. Поховав героя військкомат. Діти, які часто були на виставах унікального ілюзіоніста залишили надпис: «Загинув улюблений ілюзионіст…».
У Сашка залишилася мати – Альона Володимирівна, якій вдалося виїхати з Маріуполя лише 5 червня. Про загибель єдиного сина жінка дізналася лише 10 червня, коли опинилася на підконтрольній Україні території. До останнього не хотіла вірити, що це правда…
Друзі і рідні, згадуючи про Олександра, наголошують, що він був завжди гарним другом, відповідальною і щирою людиною, яка могла по-справжньому підтримати і не відмовлялася допомогти. Неймовірно цілеспрямований, наполегливий і талановитий маріуполець вирішив, що йому необхідно піти на захист рідної країни, адже інакше не зміг. У 27 років Олександр Браун віддав своє життя за Україну, за рідну Землю, за кожного українця, залишивши позаду багато планів та нездійсненних мрій… Війна забирає найкращих, але наша пам’ять про них буде жити вічно! Герої не вмирають! Героям Слава!
Бурсов Олександр Миколайович
(04.02.1976 – 12.05.2022)
Старший розвідник-водій відділу організації оперативно-розшукової діяльності головного оперативно-розшукового відділу 1-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
За роки своєї служби отримав багато нагород, грамот та відзнак, серед яких: медаль «20 років сумлінної служби» (2015); нагрудний знак «Відмінний прикордонник» (2016); відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016); медаль «Ветеран служби» (2019) та ін. Наказом голови ДПСУ від 16 травня 2022 року посмертно присвоєне звання старшого майстер-сержанта. Указом Президента України від 15 червня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Олександр Бурсов народився та виріс у селі Рябківка, Полтавської області. У шкільні роки мав великі успіхи у спорті, був одним із кращих гравців шкільної футбольної команди. Після закінчення школи призваний на строкову службу, яку проходив у лавах прикордонних військ України з травня 1994 по листопад 1995 року, після чого відразу прийнятий на службу за контрактом у Донецький прикордонний загін.
Саме служба привела молодого Олександра у місто Маріуполь, яке стало для нього новим домом. Згодом у місто приїхала і його наречена, у молодої сім’ї народилася донька. Отже, саме Маріуполь став тим містом, де родина Бурсових провела найщасливіші роки свого життя.
Військовий обов’язок став справою життя Олександра. За роки служби він займав різні посади, і завжди добросовісно виконував свої обов’язки. Серед товаришів по службі у війську він викликав повагу та мав непересічний авторитет. Усі знали, що на нього можна покластися у будь-якій справі, що він завжди дотримується свого слова.
Попри службову завантаженість Олександр приділяв багато часу родині та сімейному відпочинку. Також у вільний час любив рибалити. Його мрією був будиночок біля моря, де б вони з родиною та друзями могли проводити спільно вільний час. Але війна внесла свої жахливі корективи у щасливе мирне життя…
Російське вторгнення в Україну Олександр Бурсов зустрів під час охорони державного кордону у м. Маріуполі. Перебуваючи під інтенсивними ворожими обстрілами з артилерії та авіації, разом з побратимами мужньо та героїчно стримували наступ переважаючих сил противника в районі заводу «Азовсталь». Незважаючи на всі труднощі, з якими довелось стикнутися, Олександр не втрачав надії та продовжував вірити у світле майбутнє, підбадьорював побратимів у скрутних обставинах війни на «Азовсталі». Навіть перебуваючи в пекельних умовах, він хвилювався за свою сім’ю і при кожній можливості намагався зв’язатися з рідними.
12 травня 2022 року Олександр загинув при виконанні бойового наказу в районі пункту тимчасової дислокації прикордонного загону на території ПАТ МК «Азовсталь» від прицільного авіаудару ворожою авіацією.
Тіло відданого своїй справі прикордонника повернули на територію України під час першого обміну влітку 2022 року, але попереду було довге очікування результатів ДНК-експертизи. Лише 27 січня 2023 року родина отримала змогу поховати свого захисника на рідній землі, на Полтавщині. На церемонію прощання з Олександром приїхали рідні, друзі та побратими з різних куточків України.
У Олександра Бурсова залишились дружина та донька, яких він безмежно любив і завжди оберігав. У серцях та пам’яті рідних і близьких він назавжди залишиться люблячим та турботливим чоловіком і батьком, вірним та надійним другом і справжнім бойовим побратимом, який жив з любов’ю у серці до рідної землі та віддав життя за правду і волю України.
За роки своєї служби отримав багато нагород, грамот та відзнак, серед яких: медаль «20 років сумлінної служби» (2015); нагрудний знак «Відмінний прикордонник» (2016); відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016); медаль «Ветеран служби» (2019) та ін. Наказом голови ДПСУ від 16 травня 2022 року посмертно присвоєне звання старшого майстер-сержанта. Указом Президента України від 15 червня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Олександр Бурсов народився та виріс у селі Рябківка, Полтавської області. У шкільні роки мав великі успіхи у спорті, був одним із кращих гравців шкільної футбольної команди. Після закінчення школи призваний на строкову службу, яку проходив у лавах прикордонних військ України з травня 1994 по листопад 1995 року, після чого відразу прийнятий на службу за контрактом у Донецький прикордонний загін.
Саме служба привела молодого Олександра у місто Маріуполь, яке стало для нього новим домом. Згодом у місто приїхала і його наречена, у молодої сім’ї народилася донька. Отже, саме Маріуполь став тим містом, де родина Бурсових провела найщасливіші роки свого життя.
Військовий обов’язок став справою життя Олександра. За роки служби він займав різні посади, і завжди добросовісно виконував свої обов’язки. Серед товаришів по службі у війську він викликав повагу та мав непересічний авторитет. Усі знали, що на нього можна покластися у будь-якій справі, що він завжди дотримується свого слова.
Попри службову завантаженість Олександр приділяв багато часу родині та сімейному відпочинку. Також у вільний час любив рибалити. Його мрією був будиночок біля моря, де б вони з родиною та друзями могли проводити спільно вільний час. Але війна внесла свої жахливі корективи у щасливе мирне життя…
Російське вторгнення в Україну Олександр Бурсов зустрів під час охорони державного кордону у м. Маріуполі. Перебуваючи під інтенсивними ворожими обстрілами з артилерії та авіації, разом з побратимами мужньо та героїчно стримували наступ переважаючих сил противника в районі заводу «Азовсталь». Незважаючи на всі труднощі, з якими довелось стикнутися, Олександр не втрачав надії та продовжував вірити у світле майбутнє, підбадьорював побратимів у скрутних обставинах війни на «Азовсталі». Навіть перебуваючи в пекельних умовах, він хвилювався за свою сім’ю і при кожній можливості намагався зв’язатися з рідними.
12 травня 2022 року Олександр загинув при виконанні бойового наказу в районі пункту тимчасової дислокації прикордонного загону на території ПАТ МК «Азовсталь» від прицільного авіаудару ворожою авіацією.
Тіло відданого своїй справі прикордонника повернули на територію України під час першого обміну влітку 2022 року, але попереду було довге очікування результатів ДНК-експертизи. Лише 27 січня 2023 року родина отримала змогу поховати свого захисника на рідній землі, на Полтавщині. На церемонію прощання з Олександром приїхали рідні, друзі та побратими з різних куточків України.
У Олександра Бурсова залишились дружина та донька, яких він безмежно любив і завжди оберігав. У серцях та пам’яті рідних і близьких він назавжди залишиться люблячим та турботливим чоловіком і батьком, вірним та надійним другом і справжнім бойовим побратимом, який жив з любов’ю у серці до рідної землі та віддав життя за правду і волю України.
Василенко Михайло Володимирович «Миня»
(02.02.1991-24.03.2022)
Командир міномета 1-го вогневого розрахунку мінометного взводу 1-ї роти оперативного призначення 1-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення «Азов». У 2022 році посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Михайло Василенко народився 02 лютого 1991 року в місті Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Закінчив місцеву загально-освітню школу №2 та Верхньодніпровське Професійно-технічне училище №80, отримавши спеціалізацію «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, водій категорій В, С, слюсар-ремонтник». З 2009 року працював на ТОВ «Плємкомплєкс». У 2010-2011 роках попри протипоказання лікарів, за власним бажанням проходив строкову службу в армії. Останні кілька років мешкав в місті Маріуполь разом з дружиною та сином.
Доволі рано Михайло обрав військову сферу як професійний напрямок самореалізації. Він чітко намітив цілі та йшов тим шляхом, де вважав свій потенціал найбільш дієвим і корисним. З березня 2015 року присвятив рік служби 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Брав участь у боях в Луганській області, зокрема у Попасній та Щасті. З серпня 2016 року по травень 2018-го ніс службу за контрактом у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді.
З 31 травня 2019 року продовжував виконувати військовий обов’язок у складі ОЗСП «Азов» на посаді гранатометника. В листопаді того ж року був підвищений до командира мінометного взводу. Бути в рядах полку «Азов» Михайло вважав за честь, в подальшому своє життя бачив пов’язаним саме з цим підрозділом. Звання воїна було його головним покликанням, а стояти за свою країну до останнього подиху – життєвою позицією.
24 лютого 2022 року Михайло Василенко знаходився на навчанні у Золочеві. А 25 лютого разом з побратимами вже долучився до захисту Маріуполя від російської навали. В перші ж дні повномасштабної війни попіклувався про перевезення вагітної дружини та сина до безпечного укриття. Останніми його словами до коханої були: «Зі мною нічого не трапиться, головне бережи себе і дітей».
24 березня 2022 року Михайло Василенко трагічно загинув в охопленому війною Маріуполі. Його родина врятувалась з окупованого міста лише 20 квітня, і тільки тоді дізнались про смерть найріднішого захисника.
Завжди сильний і відважний військовослужбовець, вдома був добрим, уважним та люблячим батьком і чоловіком. Весь вільний час родина Василенко проводила разом, більш за все Михайло полюбляв гуляти з сином міськими парками або морським узбережжям. В пам’яті своїх побратимів він залишиться мужнім та самовідданим, вірним другом і зразковим бійцем. В серці рідних – надійним та люблячим янголом-охоронцем.
Михайло Василенко народився 02 лютого 1991 року в місті Верхньодніпровськ Дніпропетровської області. Закінчив місцеву загально-освітню школу №2 та Верхньодніпровське Професійно-технічне училище №80, отримавши спеціалізацію «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, водій категорій В, С, слюсар-ремонтник». З 2009 року працював на ТОВ «Плємкомплєкс». У 2010-2011 роках попри протипоказання лікарів, за власним бажанням проходив строкову службу в армії. Останні кілька років мешкав в місті Маріуполь разом з дружиною та сином.
Доволі рано Михайло обрав військову сферу як професійний напрямок самореалізації. Він чітко намітив цілі та йшов тим шляхом, де вважав свій потенціал найбільш дієвим і корисним. З березня 2015 року присвятив рік служби 56-й окремій мотопіхотній бригаді. Брав участь у боях в Луганській області, зокрема у Попасній та Щасті. З серпня 2016 року по травень 2018-го ніс службу за контрактом у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді.
З 31 травня 2019 року продовжував виконувати військовий обов’язок у складі ОЗСП «Азов» на посаді гранатометника. В листопаді того ж року був підвищений до командира мінометного взводу. Бути в рядах полку «Азов» Михайло вважав за честь, в подальшому своє життя бачив пов’язаним саме з цим підрозділом. Звання воїна було його головним покликанням, а стояти за свою країну до останнього подиху – життєвою позицією.
24 лютого 2022 року Михайло Василенко знаходився на навчанні у Золочеві. А 25 лютого разом з побратимами вже долучився до захисту Маріуполя від російської навали. В перші ж дні повномасштабної війни попіклувався про перевезення вагітної дружини та сина до безпечного укриття. Останніми його словами до коханої були: «Зі мною нічого не трапиться, головне бережи себе і дітей».
24 березня 2022 року Михайло Василенко трагічно загинув в охопленому війною Маріуполі. Його родина врятувалась з окупованого міста лише 20 квітня, і тільки тоді дізнались про смерть найріднішого захисника.
Завжди сильний і відважний військовослужбовець, вдома був добрим, уважним та люблячим батьком і чоловіком. Весь вільний час родина Василенко проводила разом, більш за все Михайло полюбляв гуляти з сином міськими парками або морським узбережжям. В пам’яті своїх побратимів він залишиться мужнім та самовідданим, вірним другом і зразковим бійцем. В серці рідних – надійним та люблячим янголом-охоронцем.
Василянський Максим Геннадійович «Кондор»
(28.05.1989 – 17.03.2022)
Старший матрос, старший механік-водій 503-го окремого батальйону морської піхоти ЗСУ.
Указом Президента України від 8 червня 2022 року Максима Геннадійовича Василянського нагороджено посмертно орденом «За мужність» ІІ ступеня. Крім цього військовий був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За оборону рідної держави».
За участь в антитеростичній операції отримав низку відзнак і нагород у 2015 – 2016 роках.
Максим Василянський народився 28 травня 1989 року, в с. Широка Балка, Маріупольський район, Донецька область. Змалечку був дуже товариським, мав ще брата і сестру, був найстаршим. Завжди був щирим та усміхненим хлопчиком. Навчався у школі № 33 м. Маріуполь. З 2015 року проживав у Мангуші. У дорослому житті мешкав у м. Маріуполь Донецької області. Батько двох дітей.
У вільний час полюбляв займатися ремонтами машин. Завжди приходив на допомогу, ніколи нікому не відмовляв. Відрізнявся з дитинства патріотичною позицією та великою любов’ю до своєї Батьківщини.
Військовий шлях Максима почався у 2014 році зі служби у 128-й ОГШБр ЗСУ у Закарпатській області. Він брав активну участь у виконанні бойових завдань у найгарячіших точках АТО – стояв на захисті м. Щастя, с. Попасне Щастинського району Луганської області, м. Авдіївка, м. Мар’їнка Покровського району, м. Торецьк Бахмутського району, Донецької області.
Виховував сина і доньку. За словами дружини, був «завжди найкращим батьком, турботливим, як друга мама. Вночі міняв підгузки, готував їжу, одягав і розважав діточок». Доньці Максима через місяць виповниться 9 років, а сину 12 років.
Разом із сім’єю мріяли поїхати за кордон, але так і не вийшло. Найчастіше відпочивали на морі в Юріївці. Багато працювали. То паркан ремонтували, то машини. Все вкладали в дітей та їхню освіту. Мріяв Максим ще про одного сина.
Після початку повномасштабного вторгнення рф «Кондор» продовжував боронити українську землю, часто був учасником стрілецьких боїв, нерідко вивозив поранених побратимів з поля бою. Ставився до побратимів із великою повагою й завжди був готовий за потреби поділитися з ними своїми останніми речами.
Ксенія, дружина Максима, згадує, що чоловік часто повторював: «Все буде добре! Скоро ми прийдемо і все повернемо». Дуже сподівався, що все закінчиться. Ніколи не падав духом. Не залишав своїх побратимів, йшов до кінця завжди. Міг викрутитися з будь-якої ситуації.
Сім’я Максима виїхала 15 березня 2022 року з Маріуполя. 17 березня дружина, Ксенія говорила з чоловіком зранку. Все було добре. Він був у дуже позитивному настрої.
За прикрим сценарієм життя того ж ранку, о 10 годині, 17 березня 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу м. Мар’їнка Покровського району Донецької області, Максим Василянський разом із невеликою групою побратимів вступили у бій із противником, який мав чисельну перевагу. Після тривалого масованого артилерійського обстрілу зі зброї агресора бронемашина, якою керував старший матрос Василянський, була знищена. У тому бою поліг і сам захисник України. Героя поховано на Краснопільському кладовищі м. Дніпро.
У Максима залишилися дружина, двоє діток, мати, брат і сестра. Наразі вся родина Максима проживає у м. Дніпро.
Максим Геннадійович Василянський віддав своє життя за нашу свободу, за нашу країну. Він був справжнім воїном, сміливим, мужнім і відданим. Запам’ятався рідним і друзям турботливим татом, ніжним і люблячим чоловіком, чудовим і чуйним сином та братом, гарною людиною, надійним, життєрадісним і завжди усміхненим другом. Чоловік віддав своє життя за волю і цілісність України, коли йому було всього лише 32 роки, коли мав ще багато мрій, надій та сподівань…Він був гідним сином своєї Батьківщини, прикладом справжнього патріота, який до останнього подиху боронив рідну землю. Ніколи не забудемо подвиг справжнього Героя України. Вічна пам’ять і слава Максиму Василянському!
Указом Президента України від 8 червня 2022 року Максима Геннадійовича Василянського нагороджено посмертно орденом «За мужність» ІІ ступеня. Крім цього військовий був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За оборону рідної держави».
За участь в антитеростичній операції отримав низку відзнак і нагород у 2015 – 2016 роках.
Максим Василянський народився 28 травня 1989 року, в с. Широка Балка, Маріупольський район, Донецька область. Змалечку був дуже товариським, мав ще брата і сестру, був найстаршим. Завжди був щирим та усміхненим хлопчиком. Навчався у школі № 33 м. Маріуполь. З 2015 року проживав у Мангуші. У дорослому житті мешкав у м. Маріуполь Донецької області. Батько двох дітей.
У вільний час полюбляв займатися ремонтами машин. Завжди приходив на допомогу, ніколи нікому не відмовляв. Відрізнявся з дитинства патріотичною позицією та великою любов’ю до своєї Батьківщини.
Військовий шлях Максима почався у 2014 році зі служби у 128-й ОГШБр ЗСУ у Закарпатській області. Він брав активну участь у виконанні бойових завдань у найгарячіших точках АТО – стояв на захисті м. Щастя, с. Попасне Щастинського району Луганської області, м. Авдіївка, м. Мар’їнка Покровського району, м. Торецьк Бахмутського району, Донецької області.
Виховував сина і доньку. За словами дружини, був «завжди найкращим батьком, турботливим, як друга мама. Вночі міняв підгузки, готував їжу, одягав і розважав діточок». Доньці Максима через місяць виповниться 9 років, а сину 12 років.
Разом із сім’єю мріяли поїхати за кордон, але так і не вийшло. Найчастіше відпочивали на морі в Юріївці. Багато працювали. То паркан ремонтували, то машини. Все вкладали в дітей та їхню освіту. Мріяв Максим ще про одного сина.
Після початку повномасштабного вторгнення рф «Кондор» продовжував боронити українську землю, часто був учасником стрілецьких боїв, нерідко вивозив поранених побратимів з поля бою. Ставився до побратимів із великою повагою й завжди був готовий за потреби поділитися з ними своїми останніми речами.
Ксенія, дружина Максима, згадує, що чоловік часто повторював: «Все буде добре! Скоро ми прийдемо і все повернемо». Дуже сподівався, що все закінчиться. Ніколи не падав духом. Не залишав своїх побратимів, йшов до кінця завжди. Міг викрутитися з будь-якої ситуації.
Сім’я Максима виїхала 15 березня 2022 року з Маріуполя. 17 березня дружина, Ксенія говорила з чоловіком зранку. Все було добре. Він був у дуже позитивному настрої.
За прикрим сценарієм життя того ж ранку, о 10 годині, 17 березня 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу м. Мар’їнка Покровського району Донецької області, Максим Василянський разом із невеликою групою побратимів вступили у бій із противником, який мав чисельну перевагу. Після тривалого масованого артилерійського обстрілу зі зброї агресора бронемашина, якою керував старший матрос Василянський, була знищена. У тому бою поліг і сам захисник України. Героя поховано на Краснопільському кладовищі м. Дніпро.
У Максима залишилися дружина, двоє діток, мати, брат і сестра. Наразі вся родина Максима проживає у м. Дніпро.
Максим Геннадійович Василянський віддав своє життя за нашу свободу, за нашу країну. Він був справжнім воїном, сміливим, мужнім і відданим. Запам’ятався рідним і друзям турботливим татом, ніжним і люблячим чоловіком, чудовим і чуйним сином та братом, гарною людиною, надійним, життєрадісним і завжди усміхненим другом. Чоловік віддав своє життя за волю і цілісність України, коли йому було всього лише 32 роки, коли мав ще багато мрій, надій та сподівань…Він був гідним сином своєї Батьківщини, прикладом справжнього патріота, який до останнього подиху боронив рідну землю. Ніколи не забудемо подвиг справжнього Героя України. Вічна пам’ять і слава Максиму Василянському!
Веділін Олександр Олексійович
(25.11.1980-31.03.2022)
Капітан 2 рангу 23-го загону Морської охорони міста Маріуполя. При житті був відзначений нагрудним знаком «Козацький хрест», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції». Указом Президента України від 24 травня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеню.
Олександр Веділін народився у місті Корсунь-Шевченківський Черкаської області. Батькам пощастило на синів-близнюків. А Олександр разом з братом Олексієм мали гарний взірець у всьому – батька. Той працював інженером в телекомунікаційній компанії, захоплювався радіосправою, долучив до цього і синів. Сашко улюблену справу і фах поєднав ще й зі служінням Батьківщині. Після випуску з Київського інституту телекомунікацій та інформатизації молодий дипломований зв’язківець Олександр Веділін у 2002 році отримав розподіл до Державної прикордонної служби. Розпочав службу в м. Маріуполі, потім була м. Ялта, згодом – м. Керч (АРК).
У 2014 році, під час анексії Криму, Олександр залишився вірним присязі та разом з побратимами й корабельним складом вийшов до материкової частини України. Так доля знову привела його до м. Маріуполя. Сашко жартував, що це його «друге пришестя». Відтоді Маріуполь для Олександра та його родини став другим домом.
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр Веділін пліч-о-пліч з побратимами тримав оборону міста. Жіночій половині сім’ї вдалося виїхати з понівеченого Маріуполя наприкінці березня 2022 року, і це неймовірно втішало серце самовідданого захисника, надавало сил завзято боронити рідну країну та мирне життя рідних. Олександр присилав до дому фото з розташування, де легко було вгадати саме його спальне місце: на ліжку троє котів, тварини завжди тулилися до Сашка, відчуваючи його добру енергетику. Близькі дуже сподівалися, що Олександр житиме, що їхня військова частина вистоїть. І сам він вірив в Перемогу до останнього подиху, мав безліч планів на життя.
31 березня 2022 року під час одного з авіаційних ударів ворога, перебуваючи на бойовому чергуванні, Олександр Веділін загинув.
Як справжній офіцер він щиро любив свою роботу, виручав, рятував, брав на себе повну відповідальність, завжди беріг своїх підлеглих. Був дуже добрим, уникав сварок та конфліктів. Одним з його найбільших захоплень були подорожі. Ще в Криму обійшов всі гірські вершини й дуже цим пишався. Здавалося, немає такої висоти, яку б він не взяв. А свою сім’ю вважав найкращою компанією у будь-яких авантюрах. Разом з коханою підкорювали світ, піднялися на Говерлу. Ще одна пристрасть Олександра – чаювання. Друзі жартували, що Сашко на 80% складається з чаю. А де чай, там і банка улюбленого смородинового варення.
При зрості 195 см Олександр завжди носив усмішку, як візитівку. Це була людина-позитив, який усіх заряджав. Добра пам’ять про гідного воїна-захисника продовжує підтримувати побратимів, а його посмішка освітлює з небес їм шлях до Перемоги. В рідному місті вулиця, де знаходиться батьківський будинок, носить ім’я Олександра Веділіна.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Олександр Веділін народився у місті Корсунь-Шевченківський Черкаської області. Батькам пощастило на синів-близнюків. А Олександр разом з братом Олексієм мали гарний взірець у всьому – батька. Той працював інженером в телекомунікаційній компанії, захоплювався радіосправою, долучив до цього і синів. Сашко улюблену справу і фах поєднав ще й зі служінням Батьківщині. Після випуску з Київського інституту телекомунікацій та інформатизації молодий дипломований зв’язківець Олександр Веділін у 2002 році отримав розподіл до Державної прикордонної служби. Розпочав службу в м. Маріуполі, потім була м. Ялта, згодом – м. Керч (АРК).
У 2014 році, під час анексії Криму, Олександр залишився вірним присязі та разом з побратимами й корабельним складом вийшов до материкової частини України. Так доля знову привела його до м. Маріуполя. Сашко жартував, що це його «друге пришестя». Відтоді Маріуполь для Олександра та його родини став другим домом.
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр Веділін пліч-о-пліч з побратимами тримав оборону міста. Жіночій половині сім’ї вдалося виїхати з понівеченого Маріуполя наприкінці березня 2022 року, і це неймовірно втішало серце самовідданого захисника, надавало сил завзято боронити рідну країну та мирне життя рідних. Олександр присилав до дому фото з розташування, де легко було вгадати саме його спальне місце: на ліжку троє котів, тварини завжди тулилися до Сашка, відчуваючи його добру енергетику. Близькі дуже сподівалися, що Олександр житиме, що їхня військова частина вистоїть. І сам він вірив в Перемогу до останнього подиху, мав безліч планів на життя.
31 березня 2022 року під час одного з авіаційних ударів ворога, перебуваючи на бойовому чергуванні, Олександр Веділін загинув.
Як справжній офіцер він щиро любив свою роботу, виручав, рятував, брав на себе повну відповідальність, завжди беріг своїх підлеглих. Був дуже добрим, уникав сварок та конфліктів. Одним з його найбільших захоплень були подорожі. Ще в Криму обійшов всі гірські вершини й дуже цим пишався. Здавалося, немає такої висоти, яку б він не взяв. А свою сім’ю вважав найкращою компанією у будь-яких авантюрах. Разом з коханою підкорювали світ, піднялися на Говерлу. Ще одна пристрасть Олександра – чаювання. Друзі жартували, що Сашко на 80% складається з чаю. А де чай, там і банка улюбленого смородинового варення.
При зрості 195 см Олександр завжди носив усмішку, як візитівку. Це була людина-позитив, який усіх заряджав. Добра пам’ять про гідного воїна-захисника продовжує підтримувати побратимів, а його посмішка освітлює з небес їм шлях до Перемоги. В рідному місті вулиця, де знаходиться батьківський будинок, носить ім’я Олександра Веділіна.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Вовк Владислав Сергійович «Акела»
(23.02.1996 – 15.04.2022)
Головний сержант, інспектор прикордонної служби відділу прикордонної служби «Сартана» (тип Б) першого прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України. За час військової служби неодноразово отримував нагороди, проте вони залишилися у Маріуполі. Зокрема, за сумлінне виконання службових обов’язків, мужність та патріотизм, відмінну дисципліну, високу професійну майстерність проявлену впродовж 2018 року був нагороджений Державною прикордонною службою України. Указом Президента України від 30 грудня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Владислав Вовк народився у місті Маріуполь Донецької області. Закінчив вісім класів загальноосвітньої школи №65. З дитинства займався велосипедним спортом, полюбляв грати у футбол. Спочатку Владислав вступив до електромеханічного технікуму. Під час навчання був членом творчого колективу, грав на гітарі, співав, писав пісні та музику. Спочатку це був молодіжний напрям (реп), а потім пісні Влада отримали і ліричне забарвлення. До речі, деякі пісні хлопця можна було почути по радіо в Маріуполі. Закінчивши навчання у технікумі, отримав диплом за спеціальністю «Майстер електропобутової техніки».
Згодом Влад вступив до Приазовського державного технічного університету на енергетичний факультет. Все життя активно займався спортом. Головною пристрастю Владислава були мотоцикли. Братство байкерів стало для хлопця другою родиною. Там він мав багато товаришів, які й досі підтримують і маму Владислава. Мав свій мотоцикл, який дуже любив і стежив за його станом. Говорив мамі, що «коли їдеш на мотоциклі, відчуваєш неймовірну свободу». Насправді любов до мотоциклів у Влада була з рочку. Вже тоді він почав часто говорити «мокоцикл». Перший свій мотоцикл «Yamaha drag star» він купив у 2016 році за власні кошти у Києві. Любив і свою машину.
Маріуполець вмів по-справжньому товаришувати. З третього класу дружив з Іллєю та Анаром. Вони були дуже різні за характером та інтересами, але, за словами мами Владислава вони доповнювали одне одного. Саме друзі Владислава вивезли Наталю Анатоліївну з Маріуполя до Одеси.
Обожнював тварин, собак і котів. Він привіз з позицій кота Афоню. Це був бійцівський кіт, слухався та оберігав тільки Влада. Він проводжав та зустрічав його з чергувань. До нього тягнулися і діти і це не дивно, адже у маріупольця була така сяюча та красива посмішка, веселий та дзвінкий сміх.
З 2014 року Влад зрозумів, що він хоче захищати свою країну. Обожнював своє рідне місто. Найбільш улюбленими місцями були драмтеатр, парк «Веселка» і море.
З 2016 року по 2017 рік Владислав проходив строкову військову службу. Від мами приховав своє рішення служити, бо не хотів засмучувати рідних. А з 2018 року по 2021 рік проходив військову службу за контрактом в Державній прикордонній служби України. Про цей період свого життя дуже мало розповідав близьким.
Після закриття контракту, Владислав відкрив свою справу. Він займався пошиттям шкіряних виробів ручної роботи. Придбав інструменти та обладнання. Почав працювати. У нього почало все виходити. Дуже радів, що вийшло укласти контракт із закордоном. Вважав, що знайшов власне покликання, розчинявся у роботі. Мама була здивована, що він – байкер з вибуховим характером, може бути таким уважним, терплячим та усидливим. Часто показував мамі вже готові вироби чи заготовки.
24 лютого 2022 року був прийнятий на військову службу за призовом під час мобілізації з числа резервістів в особливий період.
Мама Владислава, Наталія Анатоліївна, була в післяопераційному стані і на початок повномасштабного вторгнення чекала повного одужання та знаходилася вдома. 24 лютого мама востаннє бачила свого єдиного сина, який по-особливому подивився їй в очі і дуже міцно обійняв. На той момент маріуполець все для себе вирішив. Він хотів йти воювати, бо інакше не міг, це було його свідоме рішення. Мамі вдалося виїхати 14 березня завдяки допомозі військовим прикордонникам. Виїжджала під страшними обстрілами. Під час виїзду Наталія Анатоліївна була спокійна, бо вона дізналася від військових, що син живий, також обіцяли, що передадуть йому, що вона жива.
«Все будет хорошо… Родину не сдадим… Мам, я тебя люблю…», – це було одне з останніх повідомлень. 3 березня 2022 року о дев’ятій ранку він написав останнє повідомлення «Как дела?…».
15 квітня 2022 року він загинув на заводі Азовсталь. Спочатку Владислав був оголошений як зниклий безвісти. Наталія Анатоліївна пройшла дуже важкий шлях під час пошуку сина: від поліції до мітингів різного масштабу. До кого вона тільки не зверталась, поки розшукувала сина. Запити подавала і в Туреччину, і до Папи Римського… Про загибель Влада мамі повідомила слідча в Києві у 2023 році. Тіло Владислава було ідентифіковано за результатами тестів ДНК у липні 2023 року. Поховали його у місті Київ на Лісовому кладовищі, на Алеї Слави.
Вовк Владислав був відповідальною дуже принциповою та справедливою людиною. Не боявся казати в очі людям те, що він думав. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть якщо це займало час, який міг би провести з близькими. Якщо обіцяв – завжди виконував. Його надзвичайна людяність, чесність, порядність та свідома позиція проявлялись в усьому. Він рятував життя інших, ризикуючи власним. Завжди казав правду, навіть якщо ця правда комусь могла не сподобатись, але тих хто його образив він до себе вже ніколи не підпускав. У Владислава завжди був чіткий кодекс цінностей, тому й прожив він життя гідного громадянина, справжнього сина своєї держави. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас!
Владислав Вовк народився у місті Маріуполь Донецької області. Закінчив вісім класів загальноосвітньої школи №65. З дитинства займався велосипедним спортом, полюбляв грати у футбол. Спочатку Владислав вступив до електромеханічного технікуму. Під час навчання був членом творчого колективу, грав на гітарі, співав, писав пісні та музику. Спочатку це був молодіжний напрям (реп), а потім пісні Влада отримали і ліричне забарвлення. До речі, деякі пісні хлопця можна було почути по радіо в Маріуполі. Закінчивши навчання у технікумі, отримав диплом за спеціальністю «Майстер електропобутової техніки».
Згодом Влад вступив до Приазовського державного технічного університету на енергетичний факультет. Все життя активно займався спортом. Головною пристрастю Владислава були мотоцикли. Братство байкерів стало для хлопця другою родиною. Там він мав багато товаришів, які й досі підтримують і маму Владислава. Мав свій мотоцикл, який дуже любив і стежив за його станом. Говорив мамі, що «коли їдеш на мотоциклі, відчуваєш неймовірну свободу». Насправді любов до мотоциклів у Влада була з рочку. Вже тоді він почав часто говорити «мокоцикл». Перший свій мотоцикл «Yamaha drag star» він купив у 2016 році за власні кошти у Києві. Любив і свою машину.
Маріуполець вмів по-справжньому товаришувати. З третього класу дружив з Іллєю та Анаром. Вони були дуже різні за характером та інтересами, але, за словами мами Владислава вони доповнювали одне одного. Саме друзі Владислава вивезли Наталю Анатоліївну з Маріуполя до Одеси.
Обожнював тварин, собак і котів. Він привіз з позицій кота Афоню. Це був бійцівський кіт, слухався та оберігав тільки Влада. Він проводжав та зустрічав його з чергувань. До нього тягнулися і діти і це не дивно, адже у маріупольця була така сяюча та красива посмішка, веселий та дзвінкий сміх.
З 2014 року Влад зрозумів, що він хоче захищати свою країну. Обожнював своє рідне місто. Найбільш улюбленими місцями були драмтеатр, парк «Веселка» і море.
З 2016 року по 2017 рік Владислав проходив строкову військову службу. Від мами приховав своє рішення служити, бо не хотів засмучувати рідних. А з 2018 року по 2021 рік проходив військову службу за контрактом в Державній прикордонній служби України. Про цей період свого життя дуже мало розповідав близьким.
Після закриття контракту, Владислав відкрив свою справу. Він займався пошиттям шкіряних виробів ручної роботи. Придбав інструменти та обладнання. Почав працювати. У нього почало все виходити. Дуже радів, що вийшло укласти контракт із закордоном. Вважав, що знайшов власне покликання, розчинявся у роботі. Мама була здивована, що він – байкер з вибуховим характером, може бути таким уважним, терплячим та усидливим. Часто показував мамі вже готові вироби чи заготовки.
24 лютого 2022 року був прийнятий на військову службу за призовом під час мобілізації з числа резервістів в особливий період.
Мама Владислава, Наталія Анатоліївна, була в післяопераційному стані і на початок повномасштабного вторгнення чекала повного одужання та знаходилася вдома. 24 лютого мама востаннє бачила свого єдиного сина, який по-особливому подивився їй в очі і дуже міцно обійняв. На той момент маріуполець все для себе вирішив. Він хотів йти воювати, бо інакше не міг, це було його свідоме рішення. Мамі вдалося виїхати 14 березня завдяки допомозі військовим прикордонникам. Виїжджала під страшними обстрілами. Під час виїзду Наталія Анатоліївна була спокійна, бо вона дізналася від військових, що син живий, також обіцяли, що передадуть йому, що вона жива.
«Все будет хорошо… Родину не сдадим… Мам, я тебя люблю…», – це було одне з останніх повідомлень. 3 березня 2022 року о дев’ятій ранку він написав останнє повідомлення «Как дела?…».
15 квітня 2022 року він загинув на заводі Азовсталь. Спочатку Владислав був оголошений як зниклий безвісти. Наталія Анатоліївна пройшла дуже важкий шлях під час пошуку сина: від поліції до мітингів різного масштабу. До кого вона тільки не зверталась, поки розшукувала сина. Запити подавала і в Туреччину, і до Папи Римського… Про загибель Влада мамі повідомила слідча в Києві у 2023 році. Тіло Владислава було ідентифіковано за результатами тестів ДНК у липні 2023 року. Поховали його у місті Київ на Лісовому кладовищі, на Алеї Слави.
Вовк Владислав був відповідальною дуже принциповою та справедливою людиною. Не боявся казати в очі людям те, що він думав. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть якщо це займало час, який міг би провести з близькими. Якщо обіцяв – завжди виконував. Його надзвичайна людяність, чесність, порядність та свідома позиція проявлялись в усьому. Він рятував життя інших, ризикуючи власним. Завжди казав правду, навіть якщо ця правда комусь могла не сподобатись, але тих хто його образив він до себе вже ніколи не підпускав. У Владислава завжди був чіткий кодекс цінностей, тому й прожив він життя гідного громадянина, справжнього сина своєї держави. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас!
Гагарін Володимир Олександрович
(17.07.1984 – 19.02.2023)
Доцент кафедри наноінженерії в галузевому машинобудуванні факультету механіки і зварювання ПДТУ (м. Маріуполь). Солдат, механік-водій 15-ї окремої бригади артилерійської розвідки «Чорний ліс» (в/ч А1108). У скрутний для країни час він вирішив освітянський фронт змінити на військовий. Але лютий ворог рік назад, у лютому 2023 року, зухвало забрав життя героя…
Наказом від 16 червня 2025 року солдат Володимир Олександрович Гагарін посмертно нагороджений орденом «Хрест Героя».
Народився Володимир 17 липня 1984 р. у м. Маріуполі. Закінчив ЗОШ № 9 з червоним дипломом. Багато років був капітаном однієї з маріупольських команд у грі «Що?Де?Коли?» (ігри проводилися у Маріуполі). Закінчив Приазовський державний технічний університет (ПДТУ). Захистив дисертацію та отримав науковий ступінь кандидата технічних наук. Працював доцентом кафедри наноінженерії в галузевому машинобудуванні факультету механіки і зварювання ПДТУ (м. Маріуполь). Володимир є автором понад 40 наукових праць і 6 винаходів. Був щирим патріотом України. Завжди брав участь в українських мітингах у Маріуполі, після 2014 року викладав в університеті українською мовою, перейшов на неї в побуті. Любив подорожувати Україною, обожнював Київ, Карпати.
Крім цього чоловіка запам’ятали у Маріуполі як відомого громадського діяча і волонтера. Так, на волонтерських засадах працював у маріупольському робоклубі, ментором у Code Club, викладачем в Освітньому центрі «Місто». Володимир викладав дітям основи робототехніки, програмування, а також для «університету третього покоління» проводив курси з комп’ютерної грамотності. Часто з робоклубом приїжджав до Києва на змагання.
Був справжнім інтелектуалом. Багато читав (українські та світові класичні твори), вивчав англійську та польську мови. Дуже захоплювався світовою рок-музикою та українською. Активно займався спортом (біг, баскетбол), любив велосипедні прогулянки. Брав участь у великих забігах, які проходили у Маріуполі.
До повномасштабного вторгнення рф в Україну «Вовкулака» (позивний Володимира на той час) з теробороною проходив заняття. Зокрема, пройшов вишкіл з такмеду, інженерної справи, стрілецькі вишкіли з декількох видів зброї, інформаційної безпеки тощо. Досить регулярно маріуполець з товаришами проводив вихідні дні на тренувальних зборах, а також вкладався в екіпіровку. І це робив тихо, без будь-якого пафосу та розголосу. Просто займався своєю справою.
У лютому-березні 2022 року Володимир залишився в Маріуполі, де допомагав цивільному населенню, міг стояти в «секреті» для охорони волонтерських об’єктів або допомогти як волонтер. 17 березня чоловіку вдалося вивезти свою сім’ю з блокадного міста.
Виїхавши з Маріуполя, у квітні 2022 року став до лав Збройних сил України. Про те, що потрібно служити, вирішив одразу, бо був людиною честі. Пройшов навчання у Британії. Разом із побратимами брав участь у визволенні Херсону (артрозвідка). Виконував бойові завдання з ведення артилерійської розвідки на Херсонському та Донецькому напрямках.
Героїчно загинув 19 лютого 2023 року поблизу н.п. Сокіл, Очеретинської громади Покровського району Донецької області внаслідок влучання ворожої ракети. Була проведена кремація у м. Київ в червні 2023 року. Побратими згадують що Володимир був відповідальним, героїчно виконував обов’язки у складі екіпажу бойової машини з утримання натиску ворогу на Авдіївському відтінку. Загалом на службі Володимир відчував себе частиною однієї великої родини. Всі дії виконувалися злагоджено і хлопці все робили, як єдиний організм.
У Володимира залишилася дружина Наталя, яку він завжди оберігав, і син Олег, якого обожнював. Насправді найголовніше для нього було саме стати батьком. Він любив проводити час із сином, відкривати разом з ним щось нове. Дружину завжди вмів заспокоїти та підбадьорити. Любив подорожувати із сім’єю. Хотіли спочатку побачити все в Україні, а потім вже виїжджати в міста інших країн. Під час служби говорив, що все добре, щоб вона ні про що не хвилювалася. Зв’язок був щоденний. Листувався і з сином, якого постійно розпитував щодо нових захоплень, чи ходив у нові місця, музеї, які книжки читав, чи познайомився з кимось. Він навіть на відстані жив своєю родиною.
Рідним, друзям та багатьом маріупольцям Володимир Олександрович запам’ятався як чесний, принциповий і гідний громадянин, досвідчений фахівець і шанований викладач, перспективний науковець і відповідальний співробітник, щира та доброзичлива людина. Брав участь в екологічних мітингах, цікавився маріупольськими мозаїками. Водночас був меломаном, волонтером, філантропом та гуманістом.. Мав багато планів на майбутнє. Але ці плани перервались на злеті…
Наказом від 16 червня 2025 року солдат Володимир Олександрович Гагарін посмертно нагороджений орденом «Хрест Героя».
Народився Володимир 17 липня 1984 р. у м. Маріуполі. Закінчив ЗОШ № 9 з червоним дипломом. Багато років був капітаном однієї з маріупольських команд у грі «Що?Де?Коли?» (ігри проводилися у Маріуполі). Закінчив Приазовський державний технічний університет (ПДТУ). Захистив дисертацію та отримав науковий ступінь кандидата технічних наук. Працював доцентом кафедри наноінженерії в галузевому машинобудуванні факультету механіки і зварювання ПДТУ (м. Маріуполь). Володимир є автором понад 40 наукових праць і 6 винаходів. Був щирим патріотом України. Завжди брав участь в українських мітингах у Маріуполі, після 2014 року викладав в університеті українською мовою, перейшов на неї в побуті. Любив подорожувати Україною, обожнював Київ, Карпати.
Крім цього чоловіка запам’ятали у Маріуполі як відомого громадського діяча і волонтера. Так, на волонтерських засадах працював у маріупольському робоклубі, ментором у Code Club, викладачем в Освітньому центрі «Місто». Володимир викладав дітям основи робототехніки, програмування, а також для «університету третього покоління» проводив курси з комп’ютерної грамотності. Часто з робоклубом приїжджав до Києва на змагання.
Був справжнім інтелектуалом. Багато читав (українські та світові класичні твори), вивчав англійську та польську мови. Дуже захоплювався світовою рок-музикою та українською. Активно займався спортом (біг, баскетбол), любив велосипедні прогулянки. Брав участь у великих забігах, які проходили у Маріуполі.
До повномасштабного вторгнення рф в Україну «Вовкулака» (позивний Володимира на той час) з теробороною проходив заняття. Зокрема, пройшов вишкіл з такмеду, інженерної справи, стрілецькі вишкіли з декількох видів зброї, інформаційної безпеки тощо. Досить регулярно маріуполець з товаришами проводив вихідні дні на тренувальних зборах, а також вкладався в екіпіровку. І це робив тихо, без будь-якого пафосу та розголосу. Просто займався своєю справою.
У лютому-березні 2022 року Володимир залишився в Маріуполі, де допомагав цивільному населенню, міг стояти в «секреті» для охорони волонтерських об’єктів або допомогти як волонтер. 17 березня чоловіку вдалося вивезти свою сім’ю з блокадного міста.
Виїхавши з Маріуполя, у квітні 2022 року став до лав Збройних сил України. Про те, що потрібно служити, вирішив одразу, бо був людиною честі. Пройшов навчання у Британії. Разом із побратимами брав участь у визволенні Херсону (артрозвідка). Виконував бойові завдання з ведення артилерійської розвідки на Херсонському та Донецькому напрямках.
Героїчно загинув 19 лютого 2023 року поблизу н.п. Сокіл, Очеретинської громади Покровського району Донецької області внаслідок влучання ворожої ракети. Була проведена кремація у м. Київ в червні 2023 року. Побратими згадують що Володимир був відповідальним, героїчно виконував обов’язки у складі екіпажу бойової машини з утримання натиску ворогу на Авдіївському відтінку. Загалом на службі Володимир відчував себе частиною однієї великої родини. Всі дії виконувалися злагоджено і хлопці все робили, як єдиний організм.
У Володимира залишилася дружина Наталя, яку він завжди оберігав, і син Олег, якого обожнював. Насправді найголовніше для нього було саме стати батьком. Він любив проводити час із сином, відкривати разом з ним щось нове. Дружину завжди вмів заспокоїти та підбадьорити. Любив подорожувати із сім’єю. Хотіли спочатку побачити все в Україні, а потім вже виїжджати в міста інших країн. Під час служби говорив, що все добре, щоб вона ні про що не хвилювалася. Зв’язок був щоденний. Листувався і з сином, якого постійно розпитував щодо нових захоплень, чи ходив у нові місця, музеї, які книжки читав, чи познайомився з кимось. Він навіть на відстані жив своєю родиною.
Рідним, друзям та багатьом маріупольцям Володимир Олександрович запам’ятався як чесний, принциповий і гідний громадянин, досвідчений фахівець і шанований викладач, перспективний науковець і відповідальний співробітник, щира та доброзичлива людина. Брав участь в екологічних мітингах, цікавився маріупольськими мозаїками. Водночас був меломаном, волонтером, філантропом та гуманістом.. Мав багато планів на майбутнє. Але ці плани перервались на злеті…
Гармаш Олександр Михайлович «Бен»
(31.08.1990 – 03.03.2022)
Майстер-сержант (посмертно), снайпер 1-го (Донецького) прикордонного загону Державної прикордонної служби України. За час військової служби отримав багато відзнак, зокрема медаль Президента України «За участь в антитерористичній операції». Указом Президента України від 19 червня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Олександр Гармаш народився у селі Миропілля Сумської області. Коли хлопцю було 14 років, родина переїхала до смт. Ялта Донецької області. Після навчання у школі Олександр закінчив Маріупольський ліцей, отримав спеціальність електрогазозварника-газорізальника. З юного віку вів активний спосіб життя, був товариським, а його відповідальність та стійкий характер проявлялись у всьому. Олександр завжди серйозно та скрупульозно ставився до роботи, тому у Ялті його знали та поважали як фахівця з будівництва. Строкову службу в армії чоловік не проходив, проте ця сфера його завжди приваблювала, вважав, що військова служба – то честь та обов’язок громадянина, особливо у скрутні часи для країни.
У 2015 році, коли війна охопила східну частину України, Олександр не міг залишатись осторонь. Він прийняв військову присягу та розпочав службу в Маріупольському прикордонному загоні в смт. Ялта Донецької області. За участь у військових операціях отримав статус учасника бойових дій, відзнаку від президента за хорошу службу. Олександр ніколи не уникав відповідальності чи складних завдань, тому його цінували як командири, так і колеги по службі, неодноразово був відзначений грамотами та похвальними листами від командування.
Водночас Олександр був дуже хорошим сім’янином, люблячим та турботливим чоловіком і батьком. Разом із коханою дружиною виховували трьох діточок. А коли у сім’ї з’явилась радісна звістка про скоре народження четвертої дитини, Олександр прийняв рішення залишити роботу військового. 14 січня 2022 року чоловік звільнився зі служби у прикордонному загоні, щоб повністю присвятити себе турботі про рідних. Проте на порозі вже була повномасштабна війна.
24 лютого 2022 року Олександра Гармаша викликали на службу, адже кожен воїн, особливо із бойовим досвідом, був цінним для країни у боротьбі із підступним ворогом. Чоловік добре це розумів, тому без вагань вже 26 лютого стояв на службі пліч-о-пліч із побратимами-прикордонниками. Дружину із дітьми Олександр вивіз до Дніпропетровська, а сам повернувся до взводу і став на оборону кордонів Маріуполя. У складі зведеного підрозділу Донецького прикордонного загону виконував бойові завдання з відсічі і стримування агресії російських військ та незаконних збройних формувань на підступах до міста Маріуполь.
3 березня 2022 року, перебуваючи на позиціях у смт. Старий Крим, Олександр і його підрозділ розпочали бій із противником, який тривав близько 5 годин. Ворог вів масований артилерійський та мінометний вогонь. Згодом позиції українських прикордонників піддалися також танковому обстрілу. Внаслідок влучання одного зі снарядів Олександр Гармаш отримав множинні уламкові поранення несумісні з життям. Поховали мужнього прикордонника на Батьківщині, у с. Миропілля Сумської області.
В Олександра залишились дружина, діти, батьки. У пам’яті рідних та близьких він житиме надзвичайно доброю та надійною людиною, люблячим та лагідним чоловіком і батьком, вірним другом, завжди готовим прийти на допомогу, завзятим воїном та побратимом, відданим своїй справі і своїй землі. Він любив рибалку та полювання, хорошу компанію друзів, мав великі плани на майбутнє: навести затишок у власному домі, будівництво якого завершили напередодні війни, мандрувати із сім’єю Україною, побачити як щасливим зростають його діти. Як справжній воїн, Олександр Гармаш з честю та гідністю до останнього подиху виконував свій обов’язок по захисту кордонів нашої держави. Прикордонники першими приймають бій із ворогом, отже їхні імена закарбовані у перших рядках літописів про українську боротьбу з російською агресією у цій війні. Пам’ять про їхні подвиги житиме вічно у серцях.
Олександр Гармаш народився у селі Миропілля Сумської області. Коли хлопцю було 14 років, родина переїхала до смт. Ялта Донецької області. Після навчання у школі Олександр закінчив Маріупольський ліцей, отримав спеціальність електрогазозварника-газорізальника. З юного віку вів активний спосіб життя, був товариським, а його відповідальність та стійкий характер проявлялись у всьому. Олександр завжди серйозно та скрупульозно ставився до роботи, тому у Ялті його знали та поважали як фахівця з будівництва. Строкову службу в армії чоловік не проходив, проте ця сфера його завжди приваблювала, вважав, що військова служба – то честь та обов’язок громадянина, особливо у скрутні часи для країни.
У 2015 році, коли війна охопила східну частину України, Олександр не міг залишатись осторонь. Він прийняв військову присягу та розпочав службу в Маріупольському прикордонному загоні в смт. Ялта Донецької області. За участь у військових операціях отримав статус учасника бойових дій, відзнаку від президента за хорошу службу. Олександр ніколи не уникав відповідальності чи складних завдань, тому його цінували як командири, так і колеги по службі, неодноразово був відзначений грамотами та похвальними листами від командування.
Водночас Олександр був дуже хорошим сім’янином, люблячим та турботливим чоловіком і батьком. Разом із коханою дружиною виховували трьох діточок. А коли у сім’ї з’явилась радісна звістка про скоре народження четвертої дитини, Олександр прийняв рішення залишити роботу військового. 14 січня 2022 року чоловік звільнився зі служби у прикордонному загоні, щоб повністю присвятити себе турботі про рідних. Проте на порозі вже була повномасштабна війна.
24 лютого 2022 року Олександра Гармаша викликали на службу, адже кожен воїн, особливо із бойовим досвідом, був цінним для країни у боротьбі із підступним ворогом. Чоловік добре це розумів, тому без вагань вже 26 лютого стояв на службі пліч-о-пліч із побратимами-прикордонниками. Дружину із дітьми Олександр вивіз до Дніпропетровська, а сам повернувся до взводу і став на оборону кордонів Маріуполя. У складі зведеного підрозділу Донецького прикордонного загону виконував бойові завдання з відсічі і стримування агресії російських військ та незаконних збройних формувань на підступах до міста Маріуполь.
3 березня 2022 року, перебуваючи на позиціях у смт. Старий Крим, Олександр і його підрозділ розпочали бій із противником, який тривав близько 5 годин. Ворог вів масований артилерійський та мінометний вогонь. Згодом позиції українських прикордонників піддалися також танковому обстрілу. Внаслідок влучання одного зі снарядів Олександр Гармаш отримав множинні уламкові поранення несумісні з життям. Поховали мужнього прикордонника на Батьківщині, у с. Миропілля Сумської області.
В Олександра залишились дружина, діти, батьки. У пам’яті рідних та близьких він житиме надзвичайно доброю та надійною людиною, люблячим та лагідним чоловіком і батьком, вірним другом, завжди готовим прийти на допомогу, завзятим воїном та побратимом, відданим своїй справі і своїй землі. Він любив рибалку та полювання, хорошу компанію друзів, мав великі плани на майбутнє: навести затишок у власному домі, будівництво якого завершили напередодні війни, мандрувати із сім’єю Україною, побачити як щасливим зростають його діти. Як справжній воїн, Олександр Гармаш з честю та гідністю до останнього подиху виконував свій обов’язок по захисту кордонів нашої держави. Прикордонники першими приймають бій із ворогом, отже їхні імена закарбовані у перших рядках літописів про українську боротьбу з російською агресією у цій війні. Пам’ять про їхні подвиги житиме вічно у серцях.
Горошко Владислав Вікторович «Бранд»
(28.03.2001 – 26.03.2022)
Солдат, артилерист 1-ї обслуги гармати 1-го гаубично-артилерійського взводу 2-ї гаубичної батареї гаубичного артилерійського дивізіону окремого загону спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Указом Президента України від 17 квітня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Владислав Горошко народився на півдні України у місті Маріуполь на березі Азовського моря. З 2007 по 2016 роки навчався в Маріупольській загальноосвітній школі №47. По закінченню 9 класів вступив до Маріупольського вищого металургійного професійного училища №99, за спеціальністю електрик. Закінчивши навчання, у 2019 році пішов працювати на металургійний комбінат, але вже через пів року збагнув, що це не його покликання та звільнився.
Ще зі шкільних років Влад мріяв про море. Тож, навесні 2020 року пішов вчитися на курси моряка, став займатися спортом. Приблизно у цей час зустрів і своє перше кохання. Далі – знайомство з батьком дівчини, який з 2014 року проходив службу в «Азові», брав участь в антитерористичній операції на сході України. Після цього життя Влада змінилось назавжди, з’явилось багато знайомих серед військових. Надихнувшись розповідями та подвигами хлопців, Владислав прийняв для себе доленосне рішення – приєднатись до полку «Азов».
Стати частиною одного з найпрестижніших військових формувань Національної гвардії України справа не проста. Проте на шляху до своєї мрії хлопець не шкодував сил, проявив витривалість та волю під час виснажливих тренувань Курсу молодого бійця. І от, 26 квітня 2021 року Владислав був зарахований до складу військової частини 3057 ОЗСП «Азов». Щастя не мало меж!
Протягом служби в «Азові» Влад не полишав і далі здобувати освіту. У вересні 2021 року вступив до університету на юридичний факультет.
З початком повномасштабного вторгнення, з 24 лютого 2022 року Владислав Горошко пліч-о-пліч зі своїми побратимами став на захист України та рідного Маріуполя. Служив артилеристом в 1-й гаубичній та 2-й гаубичній батареях. Попри невеликий досвід військової служби, в умовах жорстокої війні показав себе як професійний солдат. Перебуваючи на території оточеного заводу «Азовсталь», 21 березня 2022 року внаслідок обвалу отримав контузію. Після 22 березня був призначений командиром групи. За час боїв у місті Влад себе не шкодував, не уминав відповідальних завдань, бо добре розумів, що стоїть на кону. Підбив ворожий танк, взяв у полон «кадировця».
25 березня 2022 року Владислав був контужений вдруге, але вже наступного дня вийшов на позиції, отримавши завдання забрати пораненого бійця на перехресті вулиць Торгової та Митрополитської. На виконання цієї задачі пішов разом із побратимом «М’який», декілька бійців за наказом залишились позаду. Наші хлопці потрапили у засідку, де їх чекали вороги, будівлю де вони знаходились закидали гранатами. «Бранд» та «М’який» були розстріляні в упор. Сталася ця трагедія 26 березня, Влад не дожив всього пару днів до свого 21-го дня народження. Тіло захисника наразі не знайдено, сім’я не втрачає надії повернути та гідно поховати його на рідній землі.
У своєму молодому віці Владислав Горошко був занадто серйозним, відповідальним та цілеспрямованим. Чудовий друг, зразковий сім’янин, гідний син, який завжди піклувався про своїх батьків – таким він залишиться у спогадах близьких та знайомих. Найбільше в житті він полюбляв спорт та читання книг. Доля подарувала йому безмежно щасливе кохання. А ще Влад багато мріяв і складав плани на майбутнє. Мужній та хоробрий. Він жив як воїн, загинув як воїн зі зброєю у руках та з Україною в серці.
Владислав Горошко народився на півдні України у місті Маріуполь на березі Азовського моря. З 2007 по 2016 роки навчався в Маріупольській загальноосвітній школі №47. По закінченню 9 класів вступив до Маріупольського вищого металургійного професійного училища №99, за спеціальністю електрик. Закінчивши навчання, у 2019 році пішов працювати на металургійний комбінат, але вже через пів року збагнув, що це не його покликання та звільнився.
Ще зі шкільних років Влад мріяв про море. Тож, навесні 2020 року пішов вчитися на курси моряка, став займатися спортом. Приблизно у цей час зустрів і своє перше кохання. Далі – знайомство з батьком дівчини, який з 2014 року проходив службу в «Азові», брав участь в антитерористичній операції на сході України. Після цього життя Влада змінилось назавжди, з’явилось багато знайомих серед військових. Надихнувшись розповідями та подвигами хлопців, Владислав прийняв для себе доленосне рішення – приєднатись до полку «Азов».
Стати частиною одного з найпрестижніших військових формувань Національної гвардії України справа не проста. Проте на шляху до своєї мрії хлопець не шкодував сил, проявив витривалість та волю під час виснажливих тренувань Курсу молодого бійця. І от, 26 квітня 2021 року Владислав був зарахований до складу військової частини 3057 ОЗСП «Азов». Щастя не мало меж!
Протягом служби в «Азові» Влад не полишав і далі здобувати освіту. У вересні 2021 року вступив до університету на юридичний факультет.
З початком повномасштабного вторгнення, з 24 лютого 2022 року Владислав Горошко пліч-о-пліч зі своїми побратимами став на захист України та рідного Маріуполя. Служив артилеристом в 1-й гаубичній та 2-й гаубичній батареях. Попри невеликий досвід військової служби, в умовах жорстокої війні показав себе як професійний солдат. Перебуваючи на території оточеного заводу «Азовсталь», 21 березня 2022 року внаслідок обвалу отримав контузію. Після 22 березня був призначений командиром групи. За час боїв у місті Влад себе не шкодував, не уминав відповідальних завдань, бо добре розумів, що стоїть на кону. Підбив ворожий танк, взяв у полон «кадировця».
25 березня 2022 року Владислав був контужений вдруге, але вже наступного дня вийшов на позиції, отримавши завдання забрати пораненого бійця на перехресті вулиць Торгової та Митрополитської. На виконання цієї задачі пішов разом із побратимом «М’який», декілька бійців за наказом залишились позаду. Наші хлопці потрапили у засідку, де їх чекали вороги, будівлю де вони знаходились закидали гранатами. «Бранд» та «М’який» були розстріляні в упор. Сталася ця трагедія 26 березня, Влад не дожив всього пару днів до свого 21-го дня народження. Тіло захисника наразі не знайдено, сім’я не втрачає надії повернути та гідно поховати його на рідній землі.
У своєму молодому віці Владислав Горошко був занадто серйозним, відповідальним та цілеспрямованим. Чудовий друг, зразковий сім’янин, гідний син, який завжди піклувався про своїх батьків – таким він залишиться у спогадах близьких та знайомих. Найбільше в житті він полюбляв спорт та читання книг. Доля подарувала йому безмежно щасливе кохання. А ще Влад багато мріяв і складав плани на майбутнє. Мужній та хоробрий. Він жив як воїн, загинув як воїн зі зброєю у руках та з Україною в серці.
Гринько Олександр Іванович «Гриня»
(23.11.1982-29.07.2022)
Головний сержант окремого загону спеціального призначення «Азов». За час військової служби був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в АТО» (2016 рік), Подякою Національної Гвардії України (2017 рік), нагрудним знаком «За доблесну службу» (2019 рік). Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня від 3 листопада 2023 року.
Олександр Гринько народився у м. Маріуполі. Отримав фахову спеціальність столяра-тесляра, працював у конверторному цеху ММК ім. Ілліча. Строкову службу в армії в молодому віці не проходив, проте завжди вважав захист кордонів рідної країни справою честі та обов’язком. Для Олександра стати на захист України було свідомим вибором.
З початком збройної агресії РФ на сході України, Олександр Гринько у 2015 році добровільно приєднався до лав полку «Азов». Стати частиною підрозділу, який вважав прикладом нового мислення справжнього чоловіка, нових стандартів української армії, для Олександра було важливим досягненням, тож, він з гідністю виконував військовий обов’язок. Був сапером в інженерно-саперній роті, згодом перевівся до мінометної батареї. Війна та участь в АТО змусили мислити глибше про майбутнє України. Олександр вважав, що справжній воїн завжди має бути готовим до великої війни, в його душі не було місця слабкості та ваганням.
24 лютого 2022 року Олександр Гринько зустрів повномасштабне вторгнення Росії в рідному Маріуполі. Безпосередньо приймав участь в обороні міста, пізніше разом з побратимами тримав і оборону комбінату «Азовсталь». 18 травня 2022 року разом з гарнізоном вийшов у полон за наказом Президента України, на територію підконтрольну противнику, задля збереження життя.
За роки військової служби Олександр Гринько пройшов пекло безлічі боїв. Але загинув у ніч з 28 на 29 липня 2022 року від підступного терористичного акту в колишній колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов». Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя.
Після довготривалої експертизи вдалося встановити факт загибелі Олександра. 14 червня 2023 року маріупольський захисник та патріот Олександр Гринько був похований на Лук’янівському військовому кладовищі у м. Києві.
За життя його мрією було оселитися біля річки в мальовничих Карпатах, де міг би рибалити, вирощувати хвойники, готувати смаколики для любої родини. Олександр залишиться назавжди в строю української армії та в пам’яті рідних і друзів. Він був чудовим чоловіком і батьком, весь свій вільний час присвячував родині. Близькі пам’ятатимуть його надзвичайно світлою і щирою людиною, чоловіком з чудовим почуттям гумору та великим серцем. Добрі й лагідні риси характеру не заважали Олександру бути справжнім воїном, сміливим, витривалим, обережним, який з гідністю до кінця захищав рідну країну та місто.
Олександр Гринько народився у м. Маріуполі. Отримав фахову спеціальність столяра-тесляра, працював у конверторному цеху ММК ім. Ілліча. Строкову службу в армії в молодому віці не проходив, проте завжди вважав захист кордонів рідної країни справою честі та обов’язком. Для Олександра стати на захист України було свідомим вибором.
З початком збройної агресії РФ на сході України, Олександр Гринько у 2015 році добровільно приєднався до лав полку «Азов». Стати частиною підрозділу, який вважав прикладом нового мислення справжнього чоловіка, нових стандартів української армії, для Олександра було важливим досягненням, тож, він з гідністю виконував військовий обов’язок. Був сапером в інженерно-саперній роті, згодом перевівся до мінометної батареї. Війна та участь в АТО змусили мислити глибше про майбутнє України. Олександр вважав, що справжній воїн завжди має бути готовим до великої війни, в його душі не було місця слабкості та ваганням.
24 лютого 2022 року Олександр Гринько зустрів повномасштабне вторгнення Росії в рідному Маріуполі. Безпосередньо приймав участь в обороні міста, пізніше разом з побратимами тримав і оборону комбінату «Азовсталь». 18 травня 2022 року разом з гарнізоном вийшов у полон за наказом Президента України, на територію підконтрольну противнику, задля збереження життя.
За роки військової служби Олександр Гринько пройшов пекло безлічі боїв. Але загинув у ніч з 28 на 29 липня 2022 року від підступного терористичного акту в колишній колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов». Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя.
Після довготривалої експертизи вдалося встановити факт загибелі Олександра. 14 червня 2023 року маріупольський захисник та патріот Олександр Гринько був похований на Лук’янівському військовому кладовищі у м. Києві.
За життя його мрією було оселитися біля річки в мальовничих Карпатах, де міг би рибалити, вирощувати хвойники, готувати смаколики для любої родини. Олександр залишиться назавжди в строю української армії та в пам’яті рідних і друзів. Він був чудовим чоловіком і батьком, весь свій вільний час присвячував родині. Близькі пам’ятатимуть його надзвичайно світлою і щирою людиною, чоловіком з чудовим почуттям гумору та великим серцем. Добрі й лагідні риси характеру не заважали Олександру бути справжнім воїном, сміливим, витривалим, обережним, який з гідністю до кінця захищав рідну країну та місто.
Грідчин Максим Валерійович «Страннік»
(31.08.1988 – 07.03.2022)
Підполковник Нацгвардії. Начальник відділення бойової та спеціальної підготовки 12-тої бригади оперативного призначення Національної Гвардії України, в/ч 3057. За весь період проходження служби отримав безліч нагород, зокрема, медаль «За оборону Маріуполя», відзнаку «За участь в антитерористичній операції» та ін. Указом Президента України від 17 березня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня.
Максим Грідчин народився у місті Харків. Його дитинство та шкільні роки пройшли у смт. Краснопілля Сумської області. З раннього віку Максим був непосидючим та товариським. Не пропускав жодних активностей, але й у шкільному навчанні не відставав та добре вчився. Його улюбленим видом спорту з дитинства був футбол, а у юності вже серйозно зайнявся кікбоксингом та кросфітом. Ще зі школи Максим мріяв про військову кар’єру, вважав це шляхом справжнього чоловіка, тому й напрямок вищої освіти довго обирати не довелось. У 2010 році закінчив Харківську Національну академію Національної гвардії України та розпочав службу за розподілом у одній з військових частин міста Донецьк.
З 2014 року без вагань захищав незалежність та цілісність Батьківщини, брав участь у бойових діях на сході України, зокрема, боровся за звільнення Маріуполя. В цілому до обов’язків військового Максим Грідчин завжди ставився дуже відповідально. Не раз повторював у колі сім’ї та друзів, що з бою повертаються «Або зі щитом, або на щиті». Це був його життєвий девіз, і як захисника, і як справжнього чоловіка.
Тож, з 2014 року життя та військова служба Максима були пов’язані з Маріуполем – «сталевим» містом на березі Азовського моря. Служив на посаді начальника відділення бойової та спеціальної підготовки 12-тої бригади оперативного призначення НГУ.
З першого дня повномасштабного вторгнення підполковник Грідчин був у розташуванні своєї частини, постійно виїжджав на позиції, був на передовій, захищаючи Маріуполь. Колеги та підлеглі згадують його як суворого та жорсткого, але водночас завжди справедливого командира. А от у колі сім’ї проявлялись зовсім інші риси його характеру, був турботливим та ніжним чоловіком і батьком. У страшні для Маріуполя дні лютого – березня 2022 року родина Максима залишалась у місті. Він телефонував рідним кожної миті, коли з’являлась така можливість, підбадьорював, заспокоював, обіцяв, що все неодмінно скоро налагодиться та відступить страшна війна. За можливості привозив воду та продукти, адже найбільше переживав за маленького сина. В останній раз рідні бачили Максима 5 березня 2022 року, коли він зміг завезти трохи продуктів та води. Напередодні синочок намалював для тата Перемогу та мирне життя в Україні. Максим той день мав багато справ і пообіцяв забрати малюнок при наступній зустрічі. Проте війна зруйнувала всі плани, своїх рідних Максим вже більше не побачив.
6 березня 2022 року на одному з найтяжчих напрямків оборони міста Маріуполь українські захисники потрапили під мінометний обстріл ворога неподалік від заводу «Азовсталь». Підполковник Максим Грідчин отримав смертельні ураження у тому запеклому бою. Якби ворог не тримав таку жорстоку облогу міста, якби в наших воїнів на «Азовсталі» вистачало медикаментів, якби була можливість евакуювати тяжко поранених за межі Маріуполя, можливо, Максиму могли б надати необхідну допомогу та врятувати життя, але цього не було. Наступного дня він помер внаслідок отриманих поранень. Йому було 33 роки.
У Максима Грідчина залишилися батьки, дружина та маленький син. У серцях близьких житиме добра й світла пам’ять про нього як про спокійного, надійного та люблячого чоловіка, турботливого сина, лагідного батька, який обожнював свого синочка та присвячував йому майже увесь свій вільний час. Для друзів та побратимів він був надійною опорою, справжнім взірцем українського воїна та патріота. До останнього подиху Максим Грідчин вірив у нашу перемогу та віддав найцінніше – своє життя – для того, щоб ми могли жити.
Максим Грідчин народився у місті Харків. Його дитинство та шкільні роки пройшли у смт. Краснопілля Сумської області. З раннього віку Максим був непосидючим та товариським. Не пропускав жодних активностей, але й у шкільному навчанні не відставав та добре вчився. Його улюбленим видом спорту з дитинства був футбол, а у юності вже серйозно зайнявся кікбоксингом та кросфітом. Ще зі школи Максим мріяв про військову кар’єру, вважав це шляхом справжнього чоловіка, тому й напрямок вищої освіти довго обирати не довелось. У 2010 році закінчив Харківську Національну академію Національної гвардії України та розпочав службу за розподілом у одній з військових частин міста Донецьк.
З 2014 року без вагань захищав незалежність та цілісність Батьківщини, брав участь у бойових діях на сході України, зокрема, боровся за звільнення Маріуполя. В цілому до обов’язків військового Максим Грідчин завжди ставився дуже відповідально. Не раз повторював у колі сім’ї та друзів, що з бою повертаються «Або зі щитом, або на щиті». Це був його життєвий девіз, і як захисника, і як справжнього чоловіка.
Тож, з 2014 року життя та військова служба Максима були пов’язані з Маріуполем – «сталевим» містом на березі Азовського моря. Служив на посаді начальника відділення бойової та спеціальної підготовки 12-тої бригади оперативного призначення НГУ.
З першого дня повномасштабного вторгнення підполковник Грідчин був у розташуванні своєї частини, постійно виїжджав на позиції, був на передовій, захищаючи Маріуполь. Колеги та підлеглі згадують його як суворого та жорсткого, але водночас завжди справедливого командира. А от у колі сім’ї проявлялись зовсім інші риси його характеру, був турботливим та ніжним чоловіком і батьком. У страшні для Маріуполя дні лютого – березня 2022 року родина Максима залишалась у місті. Він телефонував рідним кожної миті, коли з’являлась така можливість, підбадьорював, заспокоював, обіцяв, що все неодмінно скоро налагодиться та відступить страшна війна. За можливості привозив воду та продукти, адже найбільше переживав за маленького сина. В останній раз рідні бачили Максима 5 березня 2022 року, коли він зміг завезти трохи продуктів та води. Напередодні синочок намалював для тата Перемогу та мирне життя в Україні. Максим той день мав багато справ і пообіцяв забрати малюнок при наступній зустрічі. Проте війна зруйнувала всі плани, своїх рідних Максим вже більше не побачив.
6 березня 2022 року на одному з найтяжчих напрямків оборони міста Маріуполь українські захисники потрапили під мінометний обстріл ворога неподалік від заводу «Азовсталь». Підполковник Максим Грідчин отримав смертельні ураження у тому запеклому бою. Якби ворог не тримав таку жорстоку облогу міста, якби в наших воїнів на «Азовсталі» вистачало медикаментів, якби була можливість евакуювати тяжко поранених за межі Маріуполя, можливо, Максиму могли б надати необхідну допомогу та врятувати життя, але цього не було. Наступного дня він помер внаслідок отриманих поранень. Йому було 33 роки.
У Максима Грідчина залишилися батьки, дружина та маленький син. У серцях близьких житиме добра й світла пам’ять про нього як про спокійного, надійного та люблячого чоловіка, турботливого сина, лагідного батька, який обожнював свого синочка та присвячував йому майже увесь свій вільний час. Для друзів та побратимів він був надійною опорою, справжнім взірцем українського воїна та патріота. До останнього подиху Максим Грідчин вірив у нашу перемогу та віддав найцінніше – своє життя – для того, щоб ми могли жити.
Гусєв Ігор Олегович «Хотабич»
(02.08.1990 – 21.12.2022)
Молодший сержант, командир взводу 103-ої окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. За особливу мужність і високий професіоналізм під час військової служби неодноразово отримував відзнаки й нагороди, зокрема, був нагороджений Грамотами Львівської обласної ради і командування бригади. Указом Президента України від 14 лютого 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Ігор Гусєв народився та виріс у Маріуполі. Навчався у Маріупольському державному університеті. Кілька місяців працював юристом у приватній компанії. Пізніше почав працювати в галузі будівництва: спочатку був будівельником, згодом – бригадиром, останні 7 років керував зведенням об’єктів. Був зразковим сім’янином, турботливим сином та люблячим батьком і чоловіком. Мав неабияку жагу до життя та полюбляв змагання у всьому. Любив рибалити і відпочивати біля моря. Обожнював книги Жюля Верна й Артура Конан Дойля, а також мотиваційну літературу, що сприяє розвитку та духовному росту. Цікавився археологією та історією. Любив собак. Йому дуже подобалася музика, останнім часом – військово-патріотичні пісні.
Початок повномасштабного вторгнення Ігор зустрів у Маріуполі. У скрутні для рідного міста часи, він став справжнім прикладом величезної людяності, сміливості й сили духу простого громадянина. Разом з друзями надавав допомогу маріупольцям. Після одного з авіаударів, Ігор під обстрілами витягнув з-під завалів трьох людей: бабусю, матір і 6-річного хлопчика. Врятував людей, які опинилися у вогняній пастці в підвалі будинку, після ракетного удару. Під обстрілами віз до лікарні літнього чоловіка, в якого після поранення почалася гангрена. Світло душі і вчинки Ігоря надали змогу бачити новий день десяткам маріупольців, які завдяки його допомозі змогли пережити пекло палаючого, знищеного міста.
У середині квітня 2022 року Ігорю вдалося вибратися з окупованого Маріуполя. Це також був не легкий та тернистий шлях. Діставшись до Львова, одразу пішов до військкомату. Варіанту спокійно жити цивільним життям він навіть не розглядав, адже після того, що пережив у Маріуполі, знав, що має захищати Батьківщину. Вже через два дні у складі 103-ої окремої бригади територіальної оборони вирушив боронити рідну землю від ворогів. Розпочав службу рядовим, але дуже швидко став командиром відділення. Останні кілька місяців виконував обов’язки командира взводу. Воював у Донецькій, Харківській та Луганській областях. У вересні 2022 року врятував побратимів з палаючої техніки, яка підірвалася на ворожій міні. При цьому сам був поранений і отримав контузію. Не дивлячись на всі труднощі долі і повну відсутність попереднього бойового досвіду, він жодного разу не скаржився та не сперечався. Швидко адаптувався у нових умовах.
21 грудня 2022 року біля села Стельмахівка, що на Луганщині, під час виконання бойового завдання, 32-річний український захисник Ігор Гусєв загинув. У цей день він також врятував життя побратима. Поховали воїна в Києві на Берковецькому кладовищі. За словами батька військовослужбовця, Олега Гусєва, Ігор був принциповим, якщо за щось брався, то викладався на всі сто. На війні він повністю втратив страх. Не боявся нічого. На похованні побратими казали: «Ми інколи його стримували. Бо часом був аж надто сміливий».
В Ігоря залишилися батьки, дружина, маленькі діти. В пам’яті рідних він назавжди – мужній захисник, турботливий та люблячий син, чоловік та батько. За що б Ігор не брався при житті, все у нього виходило, бо мав золоті руки. Любив родину, будівництво і море. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть якщо це займало час, який міг би провести з близькими. Якщо обіцяв – завжди виконував. Його надзвичайна людяність, чесність, порядність та свідома позиція проявлялись в усьому. Він рятував життя інших, ризикуючи власним. У Ігоря завжди був чіткий кодекс цінностей, тому й прожив він життя гідного громадянина, справжнього сина своєї держави.
Ігор Гусєв народився та виріс у Маріуполі. Навчався у Маріупольському державному університеті. Кілька місяців працював юристом у приватній компанії. Пізніше почав працювати в галузі будівництва: спочатку був будівельником, згодом – бригадиром, останні 7 років керував зведенням об’єктів. Був зразковим сім’янином, турботливим сином та люблячим батьком і чоловіком. Мав неабияку жагу до життя та полюбляв змагання у всьому. Любив рибалити і відпочивати біля моря. Обожнював книги Жюля Верна й Артура Конан Дойля, а також мотиваційну літературу, що сприяє розвитку та духовному росту. Цікавився археологією та історією. Любив собак. Йому дуже подобалася музика, останнім часом – військово-патріотичні пісні.
Початок повномасштабного вторгнення Ігор зустрів у Маріуполі. У скрутні для рідного міста часи, він став справжнім прикладом величезної людяності, сміливості й сили духу простого громадянина. Разом з друзями надавав допомогу маріупольцям. Після одного з авіаударів, Ігор під обстрілами витягнув з-під завалів трьох людей: бабусю, матір і 6-річного хлопчика. Врятував людей, які опинилися у вогняній пастці в підвалі будинку, після ракетного удару. Під обстрілами віз до лікарні літнього чоловіка, в якого після поранення почалася гангрена. Світло душі і вчинки Ігоря надали змогу бачити новий день десяткам маріупольців, які завдяки його допомозі змогли пережити пекло палаючого, знищеного міста.
У середині квітня 2022 року Ігорю вдалося вибратися з окупованого Маріуполя. Це також був не легкий та тернистий шлях. Діставшись до Львова, одразу пішов до військкомату. Варіанту спокійно жити цивільним життям він навіть не розглядав, адже після того, що пережив у Маріуполі, знав, що має захищати Батьківщину. Вже через два дні у складі 103-ої окремої бригади територіальної оборони вирушив боронити рідну землю від ворогів. Розпочав службу рядовим, але дуже швидко став командиром відділення. Останні кілька місяців виконував обов’язки командира взводу. Воював у Донецькій, Харківській та Луганській областях. У вересні 2022 року врятував побратимів з палаючої техніки, яка підірвалася на ворожій міні. При цьому сам був поранений і отримав контузію. Не дивлячись на всі труднощі долі і повну відсутність попереднього бойового досвіду, він жодного разу не скаржився та не сперечався. Швидко адаптувався у нових умовах.
21 грудня 2022 року біля села Стельмахівка, що на Луганщині, під час виконання бойового завдання, 32-річний український захисник Ігор Гусєв загинув. У цей день він також врятував життя побратима. Поховали воїна в Києві на Берковецькому кладовищі. За словами батька військовослужбовця, Олега Гусєва, Ігор був принциповим, якщо за щось брався, то викладався на всі сто. На війні він повністю втратив страх. Не боявся нічого. На похованні побратими казали: «Ми інколи його стримували. Бо часом був аж надто сміливий».
В Ігоря залишилися батьки, дружина, маленькі діти. В пам’яті рідних він назавжди – мужній захисник, турботливий та люблячий син, чоловік та батько. За що б Ігор не брався при житті, все у нього виходило, бо мав золоті руки. Любив родину, будівництво і море. Ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Навіть якщо це займало час, який міг би провести з близькими. Якщо обіцяв – завжди виконував. Його надзвичайна людяність, чесність, порядність та свідома позиція проявлялись в усьому. Він рятував життя інших, ризикуючи власним. У Ігоря завжди був чіткий кодекс цінностей, тому й прожив він життя гідного громадянина, справжнього сина своєї держави.
Демчук Богдан Михайлович «Вогник»
(28.05.1995-29.04.2022)
Головний сержант, заступник командира роти матеріально-технічного забезпечення окремого загону спеціального призначення «Азов». При житті отримав наступні нагороди: медаль «За сприяння в охороні державного кордону України» (2016), відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» (2016), Почесна відзнака «За оборону Маріуполя» (2017). Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У вересні 2022 року удостоєний звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади», посмертно.
Богдан Демчук народився у с. Жадани Вінницької обл. В дитинстві був дуже активним та непосидючим. У 2005 році родина переїхала на Хмельниччину в село Правдівку, Ярмолинецького району, а ще через два роки – в сусіднє село Шарівку. З дитинства Богдан був схильний до мистецтва, відвідував гурток художньої творчості, музичну школу. Професійну освіту слюсаря з ремонту автомобілів та водія категорії «С» здобув в Ярмолинецькому професійному ліцеї. В с. Шарівці друзі охрестили Богдана «Вогником», після вступу на службу до полку «Азов», цей позивний супроводжував хлопця до останнього подиху життя.
Буремного 2014 року Богдан не зміг стояти осторонь російського вторгнення на сході України, восени вступив до лав громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону «Плоскирівська сотня». Його задачею було довозити гуманітарну допомогу до передових позицій українських військових в Приазов’ї. Саме тут Богдан дізнався про мужніх та вмотивованих воїнів бригади «Азов» і поставив собі мету поповнити їхні ряди.
3 лютого 2015 року, пройшовши базовий курс бойової підготовки, як один з найбільш гідних та загартованих рекрутів, Богдан Демчук отримав заповітний шеврон та став бійцем полку «Азов». В перший місяць проходження служби разом з побратимами був командирований в зону бойових дій та брав безпосередню участь в Павлопіль-Широкинській наступальній операції, внаслідок якої було звільнено 5 населених пунктів і відкинуто сили противника на 20 км від околиць м. Маріуполя.
На початку повномасштабного вторгнення Богдан Демчук знаходився на військовій базі полку «Азов» в с. Урзуфі. Того ж дня з побратимами виїхав до Маріуполя і саме там пройшов найстрашніші дні війни. Питання убезпечення життя найрідніших йому людей, дружини Надії та сина Міші, які мешкали у с. Мангуші, було для Богдана найважливішим. Серце заспокоїлося лиш тоді, як дізнався, що його родина доїхала до матері у Хмельницьку обл.
Більше двох місяців у повному оточенні Богдан Демчук разом з братом Олегом та побратимами тримав оборону міста Маріуполь. Попри в десятки раз переважаючу силу ворога, майже безперервний прицільний обстріл, без поповнення запасів води, їжі, боєкомплекту, ліків та без вивезення поранених, українські захисники вели запеклі бої за місто, яке противник стирав з лиця землі. Але оборонці Маріуполя не здавалися. Їхні рішучі дії відіграли ключову роль в перші місяці війни та зламали плани нападників.
Тримаючи оборону міста, знаходячись на «Азовсталі», Богдан при кожній змозі писав повідомлення рідним, дякував мамі Тетяні, що виростила їх з братом патріотами своєї країни, висловлював віру у деблокаду Маріуполя. В його смсках приходили найщиріші побажання: «Живіть, просто живіть! Це найкраща підтримка і допомога! Дихайте свіжим повітрям, відпочивайте! Бо коли у вас все добре, то ми знаємо, заради чого ми тут. І будьте Українцями! Все буде добре!».
29 квітня 2022 року Богдан Демчук, виконуючи бойове завдання на території оточеної ворогом «Азовсталі», разом з побратими потрапив під артобстріл. Загинув у віці 26 років, за місяць до свого дня народження, отримавши уламкове поранення несумісне з життям.
Богдан був відповідальним та цілеспрямованим, надзвичайно товариським, любив жартувати та запалювати веселі іскорки в очах співрозмовника. Рідні та друзі пам’ятають його щиру усмішку та готовність поспішити на допомогу. Він любив життя, сина, дружину, родину та неньку Україну. Демчук Богдан ніколи не боявся викликів, завжди був готовий стати на захист справедливості та вірного шляху. Загинув як воїн, зі зброєю в руках, захищаючи свою родину та всю Україну.
В одному з останніх повідомлень дружині Богдан писав: «Надя, якщо я не повернуся, ти маєш виростити нашого сина справжнім українцем. І розповідай йому про тата – нехай він знає, що я захищав Батьківщину. І живи, продовжуй жити – не закривайся від людей». Це важке повідомлення після загибелі Богдана допомогло родині зрозуміти, як жити далі.
Богдан Демчук народився у с. Жадани Вінницької обл. В дитинстві був дуже активним та непосидючим. У 2005 році родина переїхала на Хмельниччину в село Правдівку, Ярмолинецького району, а ще через два роки – в сусіднє село Шарівку. З дитинства Богдан був схильний до мистецтва, відвідував гурток художньої творчості, музичну школу. Професійну освіту слюсаря з ремонту автомобілів та водія категорії «С» здобув в Ярмолинецькому професійному ліцеї. В с. Шарівці друзі охрестили Богдана «Вогником», після вступу на службу до полку «Азов», цей позивний супроводжував хлопця до останнього подиху життя.
Буремного 2014 року Богдан не зміг стояти осторонь російського вторгнення на сході України, восени вступив до лав громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону «Плоскирівська сотня». Його задачею було довозити гуманітарну допомогу до передових позицій українських військових в Приазов’ї. Саме тут Богдан дізнався про мужніх та вмотивованих воїнів бригади «Азов» і поставив собі мету поповнити їхні ряди.
3 лютого 2015 року, пройшовши базовий курс бойової підготовки, як один з найбільш гідних та загартованих рекрутів, Богдан Демчук отримав заповітний шеврон та став бійцем полку «Азов». В перший місяць проходження служби разом з побратимами був командирований в зону бойових дій та брав безпосередню участь в Павлопіль-Широкинській наступальній операції, внаслідок якої було звільнено 5 населених пунктів і відкинуто сили противника на 20 км від околиць м. Маріуполя.
На початку повномасштабного вторгнення Богдан Демчук знаходився на військовій базі полку «Азов» в с. Урзуфі. Того ж дня з побратимами виїхав до Маріуполя і саме там пройшов найстрашніші дні війни. Питання убезпечення життя найрідніших йому людей, дружини Надії та сина Міші, які мешкали у с. Мангуші, було для Богдана найважливішим. Серце заспокоїлося лиш тоді, як дізнався, що його родина доїхала до матері у Хмельницьку обл.
Більше двох місяців у повному оточенні Богдан Демчук разом з братом Олегом та побратимами тримав оборону міста Маріуполь. Попри в десятки раз переважаючу силу ворога, майже безперервний прицільний обстріл, без поповнення запасів води, їжі, боєкомплекту, ліків та без вивезення поранених, українські захисники вели запеклі бої за місто, яке противник стирав з лиця землі. Але оборонці Маріуполя не здавалися. Їхні рішучі дії відіграли ключову роль в перші місяці війни та зламали плани нападників.
Тримаючи оборону міста, знаходячись на «Азовсталі», Богдан при кожній змозі писав повідомлення рідним, дякував мамі Тетяні, що виростила їх з братом патріотами своєї країни, висловлював віру у деблокаду Маріуполя. В його смсках приходили найщиріші побажання: «Живіть, просто живіть! Це найкраща підтримка і допомога! Дихайте свіжим повітрям, відпочивайте! Бо коли у вас все добре, то ми знаємо, заради чого ми тут. І будьте Українцями! Все буде добре!».
29 квітня 2022 року Богдан Демчук, виконуючи бойове завдання на території оточеної ворогом «Азовсталі», разом з побратими потрапив під артобстріл. Загинув у віці 26 років, за місяць до свого дня народження, отримавши уламкове поранення несумісне з життям.
Богдан був відповідальним та цілеспрямованим, надзвичайно товариським, любив жартувати та запалювати веселі іскорки в очах співрозмовника. Рідні та друзі пам’ятають його щиру усмішку та готовність поспішити на допомогу. Він любив життя, сина, дружину, родину та неньку Україну. Демчук Богдан ніколи не боявся викликів, завжди був готовий стати на захист справедливості та вірного шляху. Загинув як воїн, зі зброєю в руках, захищаючи свою родину та всю Україну.
В одному з останніх повідомлень дружині Богдан писав: «Надя, якщо я не повернуся, ти маєш виростити нашого сина справжнім українцем. І розповідай йому про тата – нехай він знає, що я захищав Батьківщину. І живи, продовжуй жити – не закривайся від людей». Це важке повідомлення після загибелі Богдана допомогло родині зрозуміти, як жити далі.
Дербаль Михайло Васильович «Горець»
(22.04.1973 – 22.04.2022)
Штаб-сержант Збройних Сил України. Указом Президента України від 23 липня 2025 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Народився 22 квітня 1973 року в селі Лази Воловецького району Закарпатської області. Навчався у місцевій школі, яку закінчив у 1988 році. Того ж року вступив до Пошехоньє-Володарського сільськогосподарського технікуму (РФ), де у 1992 році здобув спеціальність агронома.
З листопада 1992 року по листопад 1994 року проходив строкову військову службу у військових частинах Львівської, Волинської та Одеської областей, завершив її у званні старшого сержанта.
Від 1995 року своє життя пов’язав із правоохоронною діяльністю: закінчив Львівський інститут внутрішніх справ України (1999, спеціальність «Правознавство»), а у 2009 році здобув ступінь магістра в Академії управління МВС. Служив у підрозділах боротьби з економічною злочинністю, пройшов шлях від оперуповноваженого до керівника сектору. Вийшов на пенсію у званні майора міліції.
Після звільнення займався юридичною практикою, працював у сільських радах та лісовому господарстві.
У 2017 році Михайло підписав контракт із Державною прикордонною службою України. Служив у Мукачівському та Донецькому прикордонних загонах, був учасником бойових дій у складі ООС (2018–2020).
З липня 2020 року знову став на захист країни – цього разу у складі Збройних Сил України, де обіймав посаду командира відділення охорони Маріупольського міського військкомату (згодом – РТЦК та СП).
Дружина Михайла, Аліса, з теплом згадує, що ще до повномасштабної війни вони придбали будинок у Нікольському. Там Михайло восени 2021 року заклав сад і посадив виноградник. Він завжди любив землю та рослини, і це відчувалося в усьому: кожен кущ був доглянутий, кожне дерево посаджене з душею. Особливу любов Михайло мав до квітів – їх у домі було безліч. Кімнати потопали в розмаїтті барв: від ніжних квітучих до рідкісних екзотичних рослин. Завдяки йому дім завжди нагадував оазу краси та затишку.
З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року штаб-сержант Дербаль, позивний «Горець», увійшов до складу групи посилення для оборони Маріуполя. Його підрозділ було передано у розпорядження командира 12-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України.
З 24 лютого 2022 року Михайло виконував завдання з оборони Маріуполя. У найтяжчі дні боїв він перебував у районі промислової зони «Азовсталі».
22 квітня 2022 року, у день свого 49-річчя, він загинув у стрілецькому бою разом із побратимами між вулицею Таганрозькою та проспектом 1 Травня. Його тіло залишилось на окупованій території. Лише у лютому 2025 року судом було офіційно встановлено обставини його загибелі.
Михайло Дербаль – приклад людини, яка все життя служила закону та Україні. Він був вимогливим до себе, принциповим, справедливим і водночас турботливим батьком та чоловіком.
У Героя залишилися дружина та дві доньки, для яких він назавжди буде прикладом мужності, відданості й незламності.
Його позивний «Горець» став символом сили духу, бо він завжди обирав шлях боротьби, навіть коли цей шлях вів у найтяжчі випробування.
Михайло Дербаль віддав життя за Україну. Пам’ять про нього – це вдячність і приклад для майбутніх поколінь. Завдяки таким воїнам ми вистояли і продовжуємо боротися.
Народився 22 квітня 1973 року в селі Лази Воловецького району Закарпатської області. Навчався у місцевій школі, яку закінчив у 1988 році. Того ж року вступив до Пошехоньє-Володарського сільськогосподарського технікуму (РФ), де у 1992 році здобув спеціальність агронома.
З листопада 1992 року по листопад 1994 року проходив строкову військову службу у військових частинах Львівської, Волинської та Одеської областей, завершив її у званні старшого сержанта.
Від 1995 року своє життя пов’язав із правоохоронною діяльністю: закінчив Львівський інститут внутрішніх справ України (1999, спеціальність «Правознавство»), а у 2009 році здобув ступінь магістра в Академії управління МВС. Служив у підрозділах боротьби з економічною злочинністю, пройшов шлях від оперуповноваженого до керівника сектору. Вийшов на пенсію у званні майора міліції.
Після звільнення займався юридичною практикою, працював у сільських радах та лісовому господарстві.
У 2017 році Михайло підписав контракт із Державною прикордонною службою України. Служив у Мукачівському та Донецькому прикордонних загонах, був учасником бойових дій у складі ООС (2018–2020).
З липня 2020 року знову став на захист країни – цього разу у складі Збройних Сил України, де обіймав посаду командира відділення охорони Маріупольського міського військкомату (згодом – РТЦК та СП).
Дружина Михайла, Аліса, з теплом згадує, що ще до повномасштабної війни вони придбали будинок у Нікольському. Там Михайло восени 2021 року заклав сад і посадив виноградник. Він завжди любив землю та рослини, і це відчувалося в усьому: кожен кущ був доглянутий, кожне дерево посаджене з душею. Особливу любов Михайло мав до квітів – їх у домі було безліч. Кімнати потопали в розмаїтті барв: від ніжних квітучих до рідкісних екзотичних рослин. Завдяки йому дім завжди нагадував оазу краси та затишку.
З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року штаб-сержант Дербаль, позивний «Горець», увійшов до складу групи посилення для оборони Маріуполя. Його підрозділ було передано у розпорядження командира 12-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України.
З 24 лютого 2022 року Михайло виконував завдання з оборони Маріуполя. У найтяжчі дні боїв він перебував у районі промислової зони «Азовсталі».
22 квітня 2022 року, у день свого 49-річчя, він загинув у стрілецькому бою разом із побратимами між вулицею Таганрозькою та проспектом 1 Травня. Його тіло залишилось на окупованій території. Лише у лютому 2025 року судом було офіційно встановлено обставини його загибелі.
Михайло Дербаль – приклад людини, яка все життя служила закону та Україні. Він був вимогливим до себе, принциповим, справедливим і водночас турботливим батьком та чоловіком.
У Героя залишилися дружина та дві доньки, для яких він назавжди буде прикладом мужності, відданості й незламності.
Його позивний «Горець» став символом сили духу, бо він завжди обирав шлях боротьби, навіть коли цей шлях вів у найтяжчі випробування.
Михайло Дербаль віддав життя за Україну. Пам’ять про нього – це вдячність і приклад для майбутніх поколінь. Завдяки таким воїнам ми вистояли і продовжуємо боротися.
Дерев’янко Олександр Анатолійович «Адамс»
(23.11.1997 – 03.04.2022)
Старший кулеметник (бронеавтомобіля) 3-го відділення 3-го взводу ОП 3-ї роти ОП 1-го батальйону ОП ОЗСП «Азов», Національної гвардії України. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеню, посмертно.
Народився в м. Сміла на Черкащині, де провів своє дитинство до 10 років. Пішов у перший клас ЗОШ № 12, в якій навчався до третьої чверті 4 класу. Наступні 5 років жив у с. Вознесенське, Золотоніського району. Вчився у Вознесеньській ЗОШ, саме там йому став до вподоби футбол, тому він грав в шкільній, а потім і в сільській команді. Після 9 класу вступив в ЧКТ, на денне відділення, переїхав до м. Черкаси. Навчався за спеціальністю виробництво харчової продукції з 2013 по 2017 рік. Оскільки любив футбол став вболівальником ФК «Дніпро-Черкаси» в 2014, відкатав «золотий 2016/17». Зі словами: «Головне прожити гідно. Щоб тебе пам’ятали» приєднався до ЮК і НК.
Наголошував, що «справедливе добро, має бути з кулаками для захисту». Наприкінці 2016 почав займатися боксом та іншими видами боротьби. І вже за рік брав участь у змаганнях міста по боротьбі беручи першість на багатьох з них.
По запрошенню, поїхав до Києва працювати виховником і інструктором із самооборони в дитячій табір «Азовець». Відтоді мешкав в Києві , приєднався до вболівальників «Динамо», відвідував сектора, проте постійно повертався до Черкас, адже паралельно з табором вчився в Черкаськії філії «Європейського Універсітету» на заочному відділенні, здобував ступінь Бакалавра за спеціальністю «Менеджмент». Диплом отримав у 2020 році.
«У Черкасах його знали як Казіміра. Саша був світлою людиною, справжнім прикладом нового покоління українських націоналістів, взірцевим. Саме такі мали будувати світлу українську державу після війни, але прокляті орки не дали дожити йому до 25 років», – розповів командир другого батальйону Окремого загону спеціального призначення НГУ в/ч 3057 Дмитро Кухарчук.
Олександр вважав, що «коли на твою землю ступає ворог, чоловік має брати зброю і захищати свою сім’ю». У 2019 вступив до лав Національних дружин, де служив рік до полка, тому більшість часу мешкав у Києві. Весь цей час з 2017 року продовжував брати участь в змаганнях з боротьби в різних містах держави. Має купу нагород за участь в змаганнях з бойового самбо, тайського боксу та змішаного єдиноборства ММА. У 2020 році прийняв рішення пройти КМБ і пройшовши випробування, вступив до лав полку «Азов», підписавши контракт НГУ на три роки. З третього місяця служби виконував бойові завдання в складі піхотної роти, за що отримав медаль Учасника бойових дій. Не припиняв займатися спортом навіть в полку. Взяв першість в турнірі з боксу 2022.
Початок повномасштабної війни 2022 року військовий зустрів у Маріуполі, де на той момент жив вже два роки. Служив старшим кулеметником 1 батальйону 3 роти 3 взводу окремого загону спеціального призначення «Азов».
Героїчно загинув 3 квітня під час виконання бойового завдання. Виїхавши з території «Азовсталі», екіпаж дістався позицій, на яких ворог вже оточив побратимів. Оцінивши обстановку, екіпаж, де перебував Олександр, прийняв рішення спрямувати бронемашину в бік ворога, відтягуючи увагу на себе та відкриваючи шлях для виходу з оточення побратимів, машина потрапила під вогньове ураження ворога. 24-річний захисних України загинув, рятуючи побратимів. Тіло хороброго Воїна забрали на «Азовсталь». Багато бійців, яких було евакуйовано з оточеного міста гелікоптерами, або вдалося повернути з полону – сьогодні живі саме завдяки другу «Адамсу».
Після обміну тілами загиблих і тесту ДНК, 14 січня 2023 року похований в Черкасах на алеї Слави. Олександр був єдиною дитиною. В нього залишилися мама, бабуся, дідусь, тітка та двоюрідна сестра. За Героєм сумують його рідні, друзі та побратими.
Народився в м. Сміла на Черкащині, де провів своє дитинство до 10 років. Пішов у перший клас ЗОШ № 12, в якій навчався до третьої чверті 4 класу. Наступні 5 років жив у с. Вознесенське, Золотоніського району. Вчився у Вознесеньській ЗОШ, саме там йому став до вподоби футбол, тому він грав в шкільній, а потім і в сільській команді. Після 9 класу вступив в ЧКТ, на денне відділення, переїхав до м. Черкаси. Навчався за спеціальністю виробництво харчової продукції з 2013 по 2017 рік. Оскільки любив футбол став вболівальником ФК «Дніпро-Черкаси» в 2014, відкатав «золотий 2016/17». Зі словами: «Головне прожити гідно. Щоб тебе пам’ятали» приєднався до ЮК і НК.
Наголошував, що «справедливе добро, має бути з кулаками для захисту». Наприкінці 2016 почав займатися боксом та іншими видами боротьби. І вже за рік брав участь у змаганнях міста по боротьбі беручи першість на багатьох з них.
По запрошенню, поїхав до Києва працювати виховником і інструктором із самооборони в дитячій табір «Азовець». Відтоді мешкав в Києві , приєднався до вболівальників «Динамо», відвідував сектора, проте постійно повертався до Черкас, адже паралельно з табором вчився в Черкаськії філії «Європейського Універсітету» на заочному відділенні, здобував ступінь Бакалавра за спеціальністю «Менеджмент». Диплом отримав у 2020 році.
«У Черкасах його знали як Казіміра. Саша був світлою людиною, справжнім прикладом нового покоління українських націоналістів, взірцевим. Саме такі мали будувати світлу українську державу після війни, але прокляті орки не дали дожити йому до 25 років», – розповів командир другого батальйону Окремого загону спеціального призначення НГУ в/ч 3057 Дмитро Кухарчук.
Олександр вважав, що «коли на твою землю ступає ворог, чоловік має брати зброю і захищати свою сім’ю». У 2019 вступив до лав Національних дружин, де служив рік до полка, тому більшість часу мешкав у Києві. Весь цей час з 2017 року продовжував брати участь в змаганнях з боротьби в різних містах держави. Має купу нагород за участь в змаганнях з бойового самбо, тайського боксу та змішаного єдиноборства ММА. У 2020 році прийняв рішення пройти КМБ і пройшовши випробування, вступив до лав полку «Азов», підписавши контракт НГУ на три роки. З третього місяця служби виконував бойові завдання в складі піхотної роти, за що отримав медаль Учасника бойових дій. Не припиняв займатися спортом навіть в полку. Взяв першість в турнірі з боксу 2022.
Початок повномасштабної війни 2022 року військовий зустрів у Маріуполі, де на той момент жив вже два роки. Служив старшим кулеметником 1 батальйону 3 роти 3 взводу окремого загону спеціального призначення «Азов».
Героїчно загинув 3 квітня під час виконання бойового завдання. Виїхавши з території «Азовсталі», екіпаж дістався позицій, на яких ворог вже оточив побратимів. Оцінивши обстановку, екіпаж, де перебував Олександр, прийняв рішення спрямувати бронемашину в бік ворога, відтягуючи увагу на себе та відкриваючи шлях для виходу з оточення побратимів, машина потрапила під вогньове ураження ворога. 24-річний захисних України загинув, рятуючи побратимів. Тіло хороброго Воїна забрали на «Азовсталь». Багато бійців, яких було евакуйовано з оточеного міста гелікоптерами, або вдалося повернути з полону – сьогодні живі саме завдяки другу «Адамсу».
Після обміну тілами загиблих і тесту ДНК, 14 січня 2023 року похований в Черкасах на алеї Слави. Олександр був єдиною дитиною. В нього залишилися мама, бабуся, дідусь, тітка та двоюрідна сестра. За Героєм сумують його рідні, друзі та побратими.
bottom of page