top of page
Маріуполь пам’ятає
«МАРІУПОЛЬ ПАМ’ЯТАЄ» – це віртуальна Книга Пам’яті воїнів-маріупольців, загиблих під час російсько-української війни, та захисників Маріуполя.
Меморіальний проєкт реалізується Маріупольським краєзнавчим музеєм у співпраці з Департаментом культурно-громадського розвитку Маріупольської міської ради за ініціативою організації «Жінки зі Сталі».
Маріуполь – одне з тих міст України, що зазнало найбільше втрат від віроломної російської навали. Місто, що пишається своїми синами та доньками, які боронять наші життя, свободу та гідність всієї країни. Місто, яке зберігає пам’ять про кожного, хто віддав життя, намагаючись зупинити ворога та повернути мир.
Меморіалізація пам’яті захисників Маріуполя – це лише невеликий прояв тієї безмежної пошани до кожного, хто ціною власного життя боронить свободу та гідність України, вдячності, яку кожен маріуполець носитиме в серці навічно.
Наразі командою проєкту «МАРІУПОЛЬ ПАМ’ЯТАЄ» зібрані десятки багатогранних та героїчних історій загиблих українських патріотів-маріупольців, які з вірністю та честю проходили службу в різних підрозділах:
-
окремий загін спеціального призначення «Азов» НГУ
-
12-та бригада оперативного призначення НГУ
-
3-тя окрема штурмова бригада ЗСУ
-
23-й загін Морської охорони міста Маріуполь ДПСУ
-
1-й (Донецький) прикордонний загін ДПСУ
-
56-та окрема мотопіхотна Маріупольська бригада
-
Національна поліція України
-
Сили територіальної оборони ЗСУ
-
Десантно-штурмові та Сухопутні війська ЗСУ
-
Служба безпеки України та ін.
Серед наших Героїв ті, хто віддав життя при обороні рідного Маріуполя, або відстоюючи цілісність України в боях при інших населених пунктах, ті, хто загинув в полоні від жорстоких тортур, отриманих поранень та під час підступного теракту на території колонії в смт. Оленівка.
Тіла багатьох військовослужбовців і досі не знайдені, або не повернуті з місця загибелі. Разом з родинами ми сумуємо за всіма загиблими та віримо у повернення живим кожного захисника, хто на сьогодні вважається зниклим без вісті.
Публікації про загиблих Героїв зібрані у 2 групи:
1) матеріали про загиблих військових-маріупольців;
2) матеріали про бійців з інших регіонів, загиблих при обороні Маріуполя та Маріупольського району.
Поки триває війна немає можливості ані встановити точну кількість загиблих, ані назвати всіх поіменно, ані розповісти історію кожного. Проте, ми продовжуємо ретельно збирати і обробляти всю відкриту інформацію. Надсилайте історії ваших найрідніших Героїв-маріупольців та захисників Маріуполя, що загинули після 24 лютого 2022 року за щасливе майбутнє України, на пошту Маріупольського краєзнавчого музею mamu1920@ukr.net.
Висловлюємо вдячність кожній родині і всім, хто долучився до проєкту та допомагає увічнити пам’ять про рішучих і хоробрих українських бійців, які ціною власного життя з перших днів повномасштабного вторгнення наближають Перемогу України.
Маріуполь тужить за всіма загиблими. Маріуполь цінує. Маріуполь пам’ятає.
Світла пам’ять та вічна шана нашим загиблим Героям!
Аганін Микола Володимирович «Матрос»
(18.05.1961 – 29.07.2022)
Старший солдат, старший кулеметник окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. За час військової служби отримав наступні нагороди: медаль «За участь в антитерористичній операції»; нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі III ступеня»; почесна відзнака 54-ї окремої механізованої бригади «Хрест 54 ОМБР»; медаль «За розмінування». Указом Президента України від 3 листопада 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Микола Аганін народився в селі Порохня Новоазовського району Донецької області у звичайній працьовитій родині. Навчався в Челюскінській середній школі. У 1977 році закінчив навчання в технічному училищі №52 міста Маріуполя, де здобув професію електрогазозварювальника. З 1980 по 1983 роки проходив строкову службу у морському флоті.
Більшість свого життя Микола Володимирович прожив в селі Козацьке Новоазовської міської громади Кальміуського району Донецької області. Роботи ніколи не боявся, завжди чоловіка приваблювали робітничі професії. Працював трактористом, займався ремонтом автомобілів, а також фермерством.
З початком бойових дій на Донеччині рідне село Миколи Аганіна опинилося під окупацією росії. У 2015 році він вимушено переїздить до Маріуполя. На новому місці деякий час працював слюсарем у трамвайно-тролейбусному депо. Але серце чоловіка було неспокійним, не міг просто спостерігати за свавіллям ворога на рідній землі. В кінці 2016 року, попри поважний вік, Микола Володимирович вступив за контрактом до лав ЗСУ, до 2020 року служив в 54-ій окремій механізованій бригаді. Був командиром інженерно-саперного відділення. У 2017 році отримав медаль за участь в АТО/ООС.
З початком повномасштабного вторгнення росії, майже з перших днів приймав участь в обороні міста Маріуполь у складі окремого загону спеціального призначення «Азов», на посаді старшого кулеметника. Згодом, як і більшість захисників Маріуполя опинився на території заводу «Азовсталь», де продовжувались запеклі бої, протистояння ворогу, який щодня стискав кільце облоги навколо українських бійців.
18 травня 2022 року захисники Маріуполя отримали наказ покинути «Азовсталь» та вийти у почесний полон на територію підконтрольну противнику. Микола Аганін разом з побратимами опинився в Оленівці. В ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов» стався підступний терористичний акт. Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя. Серед загиблих був і Аганін Микола Володимирович.
Ідентифікація тривала майже рік, 10 довгих місяців пошуків, очікувань та експертиз. Після повернення тіла на Батьківщину, рідні поховали захисника у м. Києві, на Алеї Слави Берковецького кладовища.
У Миколи Володимировича залишилась дружина, троє повнолітніх дітей та шестеро онуків. Всі знайомі, друзі та побратими згадують його тільки теплими словами, як щиру неконфліктну людину, гарного співрозмовника, відповідального працівника. Його улюбленим хобі була рибалка. При чому улов не був у пріоритеті. Головне – побути наодинці, посидіти на природі, відволіктись від життєвих турбот. Однією з мрій, яку Микола Аганін хотів втілити після війни, то це придбати невеличкий будиночок. Але обов’язково щоб він був біля якоїсь річки.
Чоловік завжди приділяв багато уваги спілкуванню з дітьми, з батьком вони могли годинами розмовляти на всілякі теми. Він багато чого знав та був готовий поділитись порадою, як вирішити ту чи іншу життєву проблему. Серед дітей та онуків Микола Володимирович мав любов та повагу, до його думки завжди дослуховувались, а поради вважали безцінними. За словами доньки Марини, її батько вважав, що всі проблеми потрібно вирішувати розмовами. Навіть у вихованні онука завжди радив доньці більше з ним розмовляти, бо лише так можна виховати нормальну людину.
Кажуть, герої не вмирають, але, на превеликий жаль, це не так. Герої – це звичайні люди, які просто обрали шлях воїнів, патріотів, захисників. Для родини загибель найріднішого захисника – це нестерпний біль, велика втрата не просто людини, а гарного друга, наставника, голови сім’ї, безстрашного воїна, який з гідністю до кінця захищав рідну землю та Україну.
Микола Аганін народився в селі Порохня Новоазовського району Донецької області у звичайній працьовитій родині. Навчався в Челюскінській середній школі. У 1977 році закінчив навчання в технічному училищі №52 міста Маріуполя, де здобув професію електрогазозварювальника. З 1980 по 1983 роки проходив строкову службу у морському флоті.
Більшість свого життя Микола Володимирович прожив в селі Козацьке Новоазовської міської громади Кальміуського району Донецької області. Роботи ніколи не боявся, завжди чоловіка приваблювали робітничі професії. Працював трактористом, займався ремонтом автомобілів, а також фермерством.
З початком бойових дій на Донеччині рідне село Миколи Аганіна опинилося під окупацією росії. У 2015 році він вимушено переїздить до Маріуполя. На новому місці деякий час працював слюсарем у трамвайно-тролейбусному депо. Але серце чоловіка було неспокійним, не міг просто спостерігати за свавіллям ворога на рідній землі. В кінці 2016 року, попри поважний вік, Микола Володимирович вступив за контрактом до лав ЗСУ, до 2020 року служив в 54-ій окремій механізованій бригаді. Був командиром інженерно-саперного відділення. У 2017 році отримав медаль за участь в АТО/ООС.
З початком повномасштабного вторгнення росії, майже з перших днів приймав участь в обороні міста Маріуполь у складі окремого загону спеціального призначення «Азов», на посаді старшого кулеметника. Згодом, як і більшість захисників Маріуполя опинився на території заводу «Азовсталь», де продовжувались запеклі бої, протистояння ворогу, який щодня стискав кільце облоги навколо українських бійців.
18 травня 2022 року захисники Маріуполя отримали наказ покинути «Азовсталь» та вийти у почесний полон на територію підконтрольну противнику. Микола Аганін разом з побратимами опинився в Оленівці. В ніч з 28 на 29 липня 2022 року на території колишньої колонії в смт. Оленівка, де утримували полонених військовослужбовців ОЗСП «Азов» стався підступний терористичний акт. Внаслідок жахливого вибуху загинуло більше 50 українських бійців, захисників Маріуполя. Серед загиблих був і Аганін Микола Володимирович.
Ідентифікація тривала майже рік, 10 довгих місяців пошуків, очікувань та експертиз. Після повернення тіла на Батьківщину, рідні поховали захисника у м. Києві, на Алеї Слави Берковецького кладовища.
У Миколи Володимировича залишилась дружина, троє повнолітніх дітей та шестеро онуків. Всі знайомі, друзі та побратими згадують його тільки теплими словами, як щиру неконфліктну людину, гарного співрозмовника, відповідального працівника. Його улюбленим хобі була рибалка. При чому улов не був у пріоритеті. Головне – побути наодинці, посидіти на природі, відволіктись від життєвих турбот. Однією з мрій, яку Микола Аганін хотів втілити після війни, то це придбати невеличкий будиночок. Але обов’язково щоб він був біля якоїсь річки.
Чоловік завжди приділяв багато уваги спілкуванню з дітьми, з батьком вони могли годинами розмовляти на всілякі теми. Він багато чого знав та був готовий поділитись порадою, як вирішити ту чи іншу життєву проблему. Серед дітей та онуків Микола Володимирович мав любов та повагу, до його думки завжди дослуховувались, а поради вважали безцінними. За словами доньки Марини, її батько вважав, що всі проблеми потрібно вирішувати розмовами. Навіть у вихованні онука завжди радив доньці більше з ним розмовляти, бо лише так можна виховати нормальну людину.
Кажуть, герої не вмирають, але, на превеликий жаль, це не так. Герої – це звичайні люди, які просто обрали шлях воїнів, патріотів, захисників. Для родини загибель найріднішого захисника – це нестерпний біль, велика втрата не просто людини, а гарного друга, наставника, голови сім’ї, безстрашного воїна, який з гідністю до кінця захищав рідну землю та Україну.
Айко Олексій Іванович «Айкос»
(20.02.1990 – 04.03.2022)
Старший сержант, інспектор прикордонної служби 3 категорії – номер обслуги другої зенітної-артилерійської секції ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотроїцьке» 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Указом Президента від 17 квітня 2022 року за особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого сержанта Айка Олексія Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Наказом Голови Державної прикордонної служби України №335-ОС від 12 квітня 2022 року посмертно присвоєно чергове військове звання «головний сержант». Посмертно присвоєно Почесне звання «Захисник України – Герой Черкас» (рішення виконавчого комітету від 30.04.2024 № 559).
Олексій Айко народився у смт. Мангуш Донецької області. У 2007 році закінчив Мангушську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1. З дитинства Олексій мав хист до точних наук та техніки, дуже полюбляв радіоелектроніку. Спорт також займав важливе місце у житті хлопця. Особливим його захопленням був пауерліфтингом, неодноразово приймав участь у змаганнях та займав призові місця.
Коли подорослішав, питання захищати рідну країну, чи ні для Олексія ніколи не стояло. Вважав це справою честі чоловіка, який відчуває відповідальність за свій дім. Тож, без вагань з 2008 року по 2013 рік проходив військову службу у лавах Збройних сил України.
З 2013 року по 2019 рік працював у Державному підприємстві Маріупольського виправного центру управління державної пенітенціарної служби України в Донецькій області на посадах інспекторського складу.
У 2019 році був прийнятий на військову службу за контрактом до Державної прикордонної служби України. У той час прикордонники у Донецькій області вже мали безпосередньо справу з ворогом. Доводилось бувати й на передовій лінії, захищаючи державний кордон. У цей період чоловік отримав статус учасника бойових дій.
Повномасштабне вторгнення Олексій зустрів на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії – номер обслуги другої зенітної-артилерійської секції ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотроїцьке» 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Олексій мужньо та героїчно виконував бойові завдання із оборони Маріуполя – міста, що стало символом незламності українського духу. Незважаючи на постійні артилерійські, мінометні та авіаційні обстріли, залишався на позиціях, демонструючи стійкість, витримку й вірність присязі. У найзапекліші моменти він гідно тримав оборону, завдаючи ворогу рішучої відсічі та захищаючи кожен метр рідної землі.
Так, 3 березня 2022 року військовослужбовець у складі зведеного підрозділу 1 прикордонного загону, спільно з підрозділом Збройних Сил України під постійними ракетно-артилерійськими ударами противника виконував бойові завдання в населеному пункті Старий Крим (розташоване за 7 км на північний захід від м. Маріуполя).
Під час виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності України та відсічі збройної агресії зі сторони Росії, у запеклому бойовому протистоянні, старший сержант Олексій Айко отримав смертельне осколкове поранення несумісне з життям. Сталося це 4 березня 2022 року поблизу смт. Старий Крим на Донеччині, прикриваючи маневр свого підрозділу в той час, коли ворог відкрив вогонь з танків та мінометів…Олексію було лише 32 роки…
«Олексій – воїн із загостреним почуттям справедливості, який понад усе любив життя і завжди прагнув змінити його на краще. Людяний, добрий та дуже сміливий, не боявся нічого. Загинув за Україну, захищаючи спокій своєї родини», – розповіла його рідна сестра Анастасія.
Поховали воїна на Алеї Героїв цвинтаря № 4 в місті Черкаси.
В Олексія залишилися мама Оксана Володимирівна та сестра Анастасія.
Найкращий син та брат, який мав безліч планів та просто хотів жити мирне життя, зі своєю родиною, піклуватися про своїх рідних. Але клята війна забрала його у нас. У серцях і пам’яті друзів і близьких Олексій назавжди залишиться неймовірно доброю і щирою людиною, надійним побратимом, дбайливим та уважним, завжди готовим надати підтримку й допомогу. Він був воїном із глибоким внутрішнім відчуттям правди, що не мирився з несправедливістю й завжди шукав шляхи, щоб зробити світ кращим. Відкритий серцем, чуйний до людей і відчайдушно відважний. Справжній боєць, що не знав страху навіть перед найтяжчими випробуваннями.
Головний сержант Олексій Айко назавжди увійде в історію як Герой, який до останнього подиху залишився вірним Україні!
Указом Президента від 17 квітня 2022 року за особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого сержанта Айка Олексія Івановича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Наказом Голови Державної прикордонної служби України №335-ОС від 12 квітня 2022 року посмертно присвоєно чергове військове звання «головний сержант». Посмертно присвоєно Почесне звання «Захисник України – Герой Черкас» (рішення виконавчого комітету від 30.04.2024 № 559).
Олексій Айко народився у смт. Мангуш Донецької області. У 2007 році закінчив Мангушську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1. З дитинства Олексій мав хист до точних наук та техніки, дуже полюбляв радіоелектроніку. Спорт також займав важливе місце у житті хлопця. Особливим його захопленням був пауерліфтингом, неодноразово приймав участь у змаганнях та займав призові місця.
Коли подорослішав, питання захищати рідну країну, чи ні для Олексія ніколи не стояло. Вважав це справою честі чоловіка, який відчуває відповідальність за свій дім. Тож, без вагань з 2008 року по 2013 рік проходив військову службу у лавах Збройних сил України.
З 2013 року по 2019 рік працював у Державному підприємстві Маріупольського виправного центру управління державної пенітенціарної служби України в Донецькій області на посадах інспекторського складу.
У 2019 році був прийнятий на військову службу за контрактом до Державної прикордонної служби України. У той час прикордонники у Донецькій області вже мали безпосередньо справу з ворогом. Доводилось бувати й на передовій лінії, захищаючи державний кордон. У цей період чоловік отримав статус учасника бойових дій.
Повномасштабне вторгнення Олексій зустрів на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії – номер обслуги другої зенітної-артилерійської секції ракетно-артилерійського відділення прикордонної застави вогневої підтримки прикордонної комендатури швидкого реагування «Новотроїцьке» 1 прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.
Олексій мужньо та героїчно виконував бойові завдання із оборони Маріуполя – міста, що стало символом незламності українського духу. Незважаючи на постійні артилерійські, мінометні та авіаційні обстріли, залишався на позиціях, демонструючи стійкість, витримку й вірність присязі. У найзапекліші моменти він гідно тримав оборону, завдаючи ворогу рішучої відсічі та захищаючи кожен метр рідної землі.
Так, 3 березня 2022 року військовослужбовець у складі зведеного підрозділу 1 прикордонного загону, спільно з підрозділом Збройних Сил України під постійними ракетно-артилерійськими ударами противника виконував бойові завдання в населеному пункті Старий Крим (розташоване за 7 км на північний захід від м. Маріуполя).
Під час виконання бойових завдань із захисту територіальної цілісності України та відсічі збройної агресії зі сторони Росії, у запеклому бойовому протистоянні, старший сержант Олексій Айко отримав смертельне осколкове поранення несумісне з життям. Сталося це 4 березня 2022 року поблизу смт. Старий Крим на Донеччині, прикриваючи маневр свого підрозділу в той час, коли ворог відкрив вогонь з танків та мінометів…Олексію було лише 32 роки…
«Олексій – воїн із загостреним почуттям справедливості, який понад усе любив життя і завжди прагнув змінити його на краще. Людяний, добрий та дуже сміливий, не боявся нічого. Загинув за Україну, захищаючи спокій своєї родини», – розповіла його рідна сестра Анастасія.
Поховали воїна на Алеї Героїв цвинтаря № 4 в місті Черкаси.
В Олексія залишилися мама Оксана Володимирівна та сестра Анастасія.
Найкращий син та брат, який мав безліч планів та просто хотів жити мирне життя, зі своєю родиною, піклуватися про своїх рідних. Але клята війна забрала його у нас. У серцях і пам’яті друзів і близьких Олексій назавжди залишиться неймовірно доброю і щирою людиною, надійним побратимом, дбайливим та уважним, завжди готовим надати підтримку й допомогу. Він був воїном із глибоким внутрішнім відчуттям правди, що не мирився з несправедливістю й завжди шукав шляхи, щоб зробити світ кращим. Відкритий серцем, чуйний до людей і відчайдушно відважний. Справжній боєць, що не знав страху навіть перед найтяжчими випробуваннями.
Головний сержант Олексій Айко назавжди увійде в історію як Герой, який до останнього подиху залишився вірним Україні!
Аллахвердієв Расім Намікович «Ара»
(17.08.1989 – 12.03.2022)
Штаб-старшина 23-го загону Морської охорони міста Маріуполь. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, наказом Голови Державної прикордонної служби України від 1 листопада 2023 року посмертно присвоєно позачергове звання майстер-старшина. Указом Президента України від 30 грудня 2023 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Расім Аллахвердієв – корінний маріуполець, який обожнював родину, море, кораблі та ретроавтомобілі. У 2008 році 19-річним юнаком розпочав військову службу в Донецькому прикордонному загоні. Відтоді за десять років подорослішав, здобув досвіду, на полі бою відстоював суверенітет та державну цілісність країни та був відзначений медаллю «За участь в АТО». Вирішив змінити зелений однострій на синій і охороняти кордон на морі. Службу у 23-му загоні розпочав на борту корабля Морської охорони спеціального призначення «Онікс». Подобалось. Відчував, що на своєму місці, хоча морський простір, шторми та хитавиця – це вам не суходіл.
24 лютого 2022 року Расім зустрів на службі. У складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Одним з перших поїхав на позиції, на околиці Маріуполя, неподалік автостанції. Сміливості йому було не позичати, адже захищав не тільки рідне місто, а й найдорожчих людей – батьків, дружину, донечку, що ще залишались у Маріуполі.
Востаннє родина бачилася 7 березня. Расім прийшов додому, приніс їжу, воду. Напередодні в сусідню квартиру влучив ворожий снаряд і стіна в дитячу кімнату обвалилась. Розпач чоловіка неможливо передати словами, заспокоївся тільки коли побачив, що найрідніші дівчата живі. Тоді дружина вперше і як виявилось востаннє бачила сльози коханого. Більше Расім додому не повернувся.
Батько під обстрілами ходив по багатоповерхівках та шукав сигнал мобільної мережі, щоб отримати від сина таке потрібне «все ок». За декілька днів повідомлення припинились. Останнє «кохаю» дружина отримала, вже коли вирвалася з Маріуполя. А далі – трагічна тиша, і нескінченне перечитування повідомлень коханого в телефоні.
12 березня 2022 року в районі автобусної станції після авіаудару та артилерійського обстрілу відбувся бій, в якому брав участь Расім Аллахвердієв. З далекої дистанції по захисниках били три ворожих танки та вели бій близько 80 піхотинців противника. Сили були не рівні, довелось відступати з боєм. Саме в тому бою Расім отримав поранення, несумісні з життям.
Великий життєлюб загинув у 33 роки, але його сонячна усмішка, як незгасний промінь, живе у пам’яті рідних, друзів, побратимів. Людина стовідсоткового оптимізму, порядності та сміливості, чуйний, доброзичливий. Про нього говорили – «душа компанії». Він завжди приходив на допомогу друзям та побратимам, підтримував. Абсолютно порядний та відповідальний. Йому можна було довіритись у будь-якій ситуації. Кажуть, мав свою суперсилу – відчував людей. Тому в його оточенні були тільки доброзичливі, чесні та совісні, люди з правилами.
У Расіма було дуже цікаве захоплення – екстремальне водіння ретроавтомобілів. Він залюбки реставрував старі авто, давав їм друге життя. Це справа тільки для наполегливих та терплячих. Дружина каже, що Расім завжди поспішав жити, казав що годин в добі замало і часу на все не вистачає. Для дружини Расім був цілим Всесвітом любові, підтримки та турботи. Для сім’ї – був ладний перевернути гори, особливо коли родина поповнилася. Про народження доньки Алінки дізнався саме в торговому центрі, обираючи дитячі речі. А тут така новина! Від щастя Расім ділився щасливою звісткою з усіма, тож за молодого батька радів увесь магазин.
На жаль, рідним не вдалось забрати тіло Расіма, щоб достойно та з усіма військовими почестями поховати героя. Але ми віримо, що цей день настане. Рідна земля прийме свого Героя, що поклав життя за Україну!
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Расім Аллахвердієв – корінний маріуполець, який обожнював родину, море, кораблі та ретроавтомобілі. У 2008 році 19-річним юнаком розпочав військову службу в Донецькому прикордонному загоні. Відтоді за десять років подорослішав, здобув досвіду, на полі бою відстоював суверенітет та державну цілісність країни та був відзначений медаллю «За участь в АТО». Вирішив змінити зелений однострій на синій і охороняти кордон на морі. Службу у 23-му загоні розпочав на борту корабля Морської охорони спеціального призначення «Онікс». Подобалось. Відчував, що на своєму місці, хоча морський простір, шторми та хитавиця – це вам не суходіл.
24 лютого 2022 року Расім зустрів на службі. У складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Одним з перших поїхав на позиції, на околиці Маріуполя, неподалік автостанції. Сміливості йому було не позичати, адже захищав не тільки рідне місто, а й найдорожчих людей – батьків, дружину, донечку, що ще залишались у Маріуполі.
Востаннє родина бачилася 7 березня. Расім прийшов додому, приніс їжу, воду. Напередодні в сусідню квартиру влучив ворожий снаряд і стіна в дитячу кімнату обвалилась. Розпач чоловіка неможливо передати словами, заспокоївся тільки коли побачив, що найрідніші дівчата живі. Тоді дружина вперше і як виявилось востаннє бачила сльози коханого. Більше Расім додому не повернувся.
Батько під обстрілами ходив по багатоповерхівках та шукав сигнал мобільної мережі, щоб отримати від сина таке потрібне «все ок». За декілька днів повідомлення припинились. Останнє «кохаю» дружина отримала, вже коли вирвалася з Маріуполя. А далі – трагічна тиша, і нескінченне перечитування повідомлень коханого в телефоні.
12 березня 2022 року в районі автобусної станції після авіаудару та артилерійського обстрілу відбувся бій, в якому брав участь Расім Аллахвердієв. З далекої дистанції по захисниках били три ворожих танки та вели бій близько 80 піхотинців противника. Сили були не рівні, довелось відступати з боєм. Саме в тому бою Расім отримав поранення, несумісні з життям.
Великий життєлюб загинув у 33 роки, але його сонячна усмішка, як незгасний промінь, живе у пам’яті рідних, друзів, побратимів. Людина стовідсоткового оптимізму, порядності та сміливості, чуйний, доброзичливий. Про нього говорили – «душа компанії». Він завжди приходив на допомогу друзям та побратимам, підтримував. Абсолютно порядний та відповідальний. Йому можна було довіритись у будь-якій ситуації. Кажуть, мав свою суперсилу – відчував людей. Тому в його оточенні були тільки доброзичливі, чесні та совісні, люди з правилами.
У Расіма було дуже цікаве захоплення – екстремальне водіння ретроавтомобілів. Він залюбки реставрував старі авто, давав їм друге життя. Це справа тільки для наполегливих та терплячих. Дружина каже, що Расім завжди поспішав жити, казав що годин в добі замало і часу на все не вистачає. Для дружини Расім був цілим Всесвітом любові, підтримки та турботи. Для сім’ї – був ладний перевернути гори, особливо коли родина поповнилася. Про народження доньки Алінки дізнався саме в торговому центрі, обираючи дитячі речі. А тут така новина! Від щастя Расім ділився щасливою звісткою з усіма, тож за молодого батька радів увесь магазин.
На жаль, рідним не вдалось забрати тіло Расіма, щоб достойно та з усіма військовими почестями поховати героя. Але ми віримо, що цей день настане. Рідна земля прийме свого Героя, що поклав життя за Україну!
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Андрієвський Андрій Сергійович «Мотор»
(08.12.2000 – 14.04.2022)
Старший моторист, рульовий малого катера 23-го загону Морської охорони міста Маріуполя. Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 16 травня 2022 року Андрію Андрієвському посмертно присвоєно звання «старшина 2 статті».
Андрій народився у селищі Софіївка на Дніпропетровщині в родині військового, де завжди добре розуміли, що таке наказ. У 2004 році тата перевели для проходження служби в АР Крим. В м. Балаклаві Андрій пішов до школи. З дитинства він був спокійним, веселим, товариським, однак вже тоді прагнув захищати слабших. Щоб набути необхідних навичок для самозахисту, записався у секцію боксу. Задоволення Андрій отримував і від виснажливих тренувань, і від змагань, у яких виборював багато нагород. У Криму в родині народився молодший син. Андрій з братом, як подорослішали, стали не розлий вода.
У 2014 році батька перевели на материкову частину України, й родина повернулась в рідне селище. Там Андрій закінчив школу. Зі шкільними друзями тримав міцний зв’язок, разом відпочивали, разом вели справи. Вибір майбутньої професії був очевидним – Автотранспортний коледж Криворізького національного університету. Вправний та здібний хлопчина любив і вмів ремонтувати все, що виходило з ладу. Найбільшою мрією юнака був мотоцикл. Тож, на 18-річчя батьки подарували сину перший транспорт. Радості не було меж. А вже згодом він сам придбав власне авто.
Техніка технікою, та хлопець змалечку хотів бути військовим, як батько. У 2020 році, отримавши диплом технікуму, долучився до лав Морської охорони ДПСУ. Так його життя поєдналося з Маріуполем. Службу проходив як старший моторист – рульовий малого катера Морської охорони. Псевдо «Мотор» до Андрія саме приліпилося, завдяки як його вмінням, так і палкому серцю.
Військова служба дуже дисциплінувала молодого прикордонника, не лякали ані випробування, ані труднощі самостійного побутування. Мати Андрія згадує, як телефоном допомагала сину готувати страви. А особливо теплими тепер стали спогади про останній сімейний відпочинок у Маріуполі. Влітку 2021 року батьки приїздили до Андрія в гості, й син показував, яким гарним стало місто Марії.
З перших днів повномасштабної війни Андрій Андрієвський у складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Востаннє написав рідним 24 березня 2022 року: «Все ок, не хвилюйтеся». Більше звістки від сина батьки не отримали.
14 квітня 2022 року, в ході вуличних боїв в оточеному ворогом Маріуполі, Андрій отримав поранення, несумісні з життям. Моряка-прикордонника поховали у селищі Софіївка з усіма військовими почестями на Алеї слави малої батьківщини. Останню шану воїну віддали рідні, близькі, побратими та друзі. Командир загону передав матері полеглого 22-річного захисника державний прапор та кашкет.
Кожен, хто знав Андрія Андрієвського, згадує про нього щось особливе. Щирий, життєрадісний, мрійливий та доброзичливий, надійний найліпший друг, що завжди переймався за інших більше, ніж за себе, міг дати слушну пораду, вислухати та допомогти. Шкільні друзі пам’ятають як Андрій вчив хлопців боксерським прийомам, залюбки ремонтував велосипеди, мотоцикли, а згодом – автівки. Прикордонна служба зробила хлопця ще більш відповідальним, серйозним та хоробрим. Навіть перебуваючи вже у ворожому оточенні, Андрій хвилювався за близьких, в останній розмові з другом радив, як вижити у воєнний час.
Світлий спомин про звитяжного воїна-прикордонника Андрія Андрієвського назавжди залишиться у серцях та спогадах родини й товаришів.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Андрій народився у селищі Софіївка на Дніпропетровщині в родині військового, де завжди добре розуміли, що таке наказ. У 2004 році тата перевели для проходження служби в АР Крим. В м. Балаклаві Андрій пішов до школи. З дитинства він був спокійним, веселим, товариським, однак вже тоді прагнув захищати слабших. Щоб набути необхідних навичок для самозахисту, записався у секцію боксу. Задоволення Андрій отримував і від виснажливих тренувань, і від змагань, у яких виборював багато нагород. У Криму в родині народився молодший син. Андрій з братом, як подорослішали, стали не розлий вода.
У 2014 році батька перевели на материкову частину України, й родина повернулась в рідне селище. Там Андрій закінчив школу. Зі шкільними друзями тримав міцний зв’язок, разом відпочивали, разом вели справи. Вибір майбутньої професії був очевидним – Автотранспортний коледж Криворізького національного університету. Вправний та здібний хлопчина любив і вмів ремонтувати все, що виходило з ладу. Найбільшою мрією юнака був мотоцикл. Тож, на 18-річчя батьки подарували сину перший транспорт. Радості не було меж. А вже згодом він сам придбав власне авто.
Техніка технікою, та хлопець змалечку хотів бути військовим, як батько. У 2020 році, отримавши диплом технікуму, долучився до лав Морської охорони ДПСУ. Так його життя поєдналося з Маріуполем. Службу проходив як старший моторист – рульовий малого катера Морської охорони. Псевдо «Мотор» до Андрія саме приліпилося, завдяки як його вмінням, так і палкому серцю.
Військова служба дуже дисциплінувала молодого прикордонника, не лякали ані випробування, ані труднощі самостійного побутування. Мати Андрія згадує, як телефоном допомагала сину готувати страви. А особливо теплими тепер стали спогади про останній сімейний відпочинок у Маріуполі. Влітку 2021 року батьки приїздили до Андрія в гості, й син показував, яким гарним стало місто Марії.
З перших днів повномасштабної війни Андрій Андрієвський у складі Маріупольського загону Морської охорони захищав місто від ворога. Востаннє написав рідним 24 березня 2022 року: «Все ок, не хвилюйтеся». Більше звістки від сина батьки не отримали.
14 квітня 2022 року, в ході вуличних боїв в оточеному ворогом Маріуполі, Андрій отримав поранення, несумісні з життям. Моряка-прикордонника поховали у селищі Софіївка з усіма військовими почестями на Алеї слави малої батьківщини. Останню шану воїну віддали рідні, близькі, побратими та друзі. Командир загону передав матері полеглого 22-річного захисника державний прапор та кашкет.
Кожен, хто знав Андрія Андрієвського, згадує про нього щось особливе. Щирий, життєрадісний, мрійливий та доброзичливий, надійний найліпший друг, що завжди переймався за інших більше, ніж за себе, міг дати слушну пораду, вислухати та допомогти. Шкільні друзі пам’ятають як Андрій вчив хлопців боксерським прийомам, залюбки ремонтував велосипеди, мотоцикли, а згодом – автівки. Прикордонна служба зробила хлопця ще більш відповідальним, серйозним та хоробрим. Навіть перебуваючи вже у ворожому оточенні, Андрій хвилювався за близьких, в останній розмові з другом радив, як вижити у воєнний час.
Світлий спомин про звитяжного воїна-прикордонника Андрія Андрієвського назавжди залишиться у серцях та спогадах родини й товаришів.
Джерело: https://www.facebook.com/MaritimeGuardStateBorderService
Антипенко Вадим Леонідович «Вєскій», «Сєдой»
(15.10.1970 – 28.04.2022)
Штабний сержант 56-ї окремої мотопехотної Маріупольської бригади ЗСУ, командир машини 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти військової частини А2962.
Народився Вадим у Маріуполі. Змалечку був доброю, щирою і неконфліктною людиною. Закінчив 9 школу, потім служив у міліції. Вступив в Київську академію міністерства внутрішніх справ. Втім академію закінчити не зміг, оскільки, батько був інвалідом, тому всі сили спрямував на допомогу сім’ї.
15 років життя був моряком, ходив у моря. Підписав контракт у 2020 році. Працював оперумовноваженим в Центральному районі Маріуполя (раніше – Жовтневому районі). Звільнився у 1996 році і вступив на службу Національної гвардії України. Був звільнений за станом здоров’я і через розформування частини. Після цього працював помічником машиніста на завод ім. Ілліча, оскільки мав відповідну технічну освіту. Згодом пішов мотористом в моря. А після закінчення курсів став фідером (зварником).
Чоловік був великим патріотом. Об’їздив багато країн і розумів, що потрібно мати приналежність до своєї країни, мати свою ідентичність і любити рідну Батьківщину. За словами дружини, він був ярим патріотом. Навіть не хотів сидіти за одним столом з тими, хто виступав проти України.
У вільний час обожнював читати. Перевагу віддавав класиці і детективам. Вдома мав велику та різноманітну бібліотеку. Також багато часу проводив за домашніми справами, адже потрібно було допомагати і своїм батькам, і батькам дружини. Найулюбленішим місцем у Маріуполі було море. Обожнював з дружиною проводити час на дачі, яка якраз знаходилася на березі моря. Також часто із сім’єю ходив у кінотеатри.
Та найбільше Вадима Антипенка тягнуло знову почати служити. Так у березні 2021 року він розпочав службу за контрактом. З жовтня 2021 року перебував у Пісках – селищі в Україні, в Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області. Саме там знаходився, коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф.
Сім’я Вадима, яка залишилися у Маріуполі, довгий час не могла вийти на зв’язок. Дружина – Вікторія Іванівна – була медиком, працювала у пологовому будинку Маріуполя №3, який потрапив під обстріл. Жінка не вірила, що вдасться там вижити. Та, на щастя, і їй, і їхній доньці вдалося виїхати з Маріуполя. Чоловік побачив свою родину у Запоріжжі. Поспілкуватися встигли лише протягом одного місяця. На відеозв’язок маріуполець з дружиною не виходив, говорив, що не хоче, щоб вона бачила його таким. Але завжди підкреслював, що він ситий. Знав, що для дружини це важливо.
28 квітня 2022 року частина, де був Вадим, отримала наказ, щоб всі вийшли з бліндажів і почали бій. Вадим вийшов першим. Одразу ж потрапив під обстріли. На жаль, численні і важкі поранення виявилися несумісними з життям.
Поховала його сім’я в Києві на Бортничому кладовищі навпроти військової академії, де колись навчався героїчний маріуполець.
Донька, через пів року після смерті батька народила онука – Михайла – дуже схожого на дідуся. Маленький Михайлик став справжньою віддушиною для всієї родини. Вікторія Іванівна підкреслила, що якщо б не онук, не знала б, як далі триматися. У доньки були дуже теплі стосунки з батьком. Вадим завжди був готовий зробити все для неї. Вона й досі не вірить, що батька більше немає, здається, що він знову пішов у моря і просто працює… Наразі родина Вадима живе у Вінниці. Дружина продовжує працювати медиком і надихається онуком.
Рідні і друзі запам’ятали хороброго і відважного Вадима, як дуже добру, неконфліктну і справедливу людину. Він був люблячим батьком, турботливим сином (щодня телефонував і підтримував свою маму), ніжним і уважним чоловіком. Він міг бути і суворим для тих, хто цього заслуговував, але завжди вмів побудувати діалог. Загалом друзі і рідні називали Вадима Антипенка святим та ідеальним чоловіком… Дуже прикро, коли з життя йдуть такі щирі, повні життєвої енергії люди. Вадим Леонідович горів справою, боровся за ідею боронити Україну, піклувався про свою родину. Такі люди лишаються в пам’яті назавжди! Вічна слава і пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!
Народився Вадим у Маріуполі. Змалечку був доброю, щирою і неконфліктною людиною. Закінчив 9 школу, потім служив у міліції. Вступив в Київську академію міністерства внутрішніх справ. Втім академію закінчити не зміг, оскільки, батько був інвалідом, тому всі сили спрямував на допомогу сім’ї.
15 років життя був моряком, ходив у моря. Підписав контракт у 2020 році. Працював оперумовноваженим в Центральному районі Маріуполя (раніше – Жовтневому районі). Звільнився у 1996 році і вступив на службу Національної гвардії України. Був звільнений за станом здоров’я і через розформування частини. Після цього працював помічником машиніста на завод ім. Ілліча, оскільки мав відповідну технічну освіту. Згодом пішов мотористом в моря. А після закінчення курсів став фідером (зварником).
Чоловік був великим патріотом. Об’їздив багато країн і розумів, що потрібно мати приналежність до своєї країни, мати свою ідентичність і любити рідну Батьківщину. За словами дружини, він був ярим патріотом. Навіть не хотів сидіти за одним столом з тими, хто виступав проти України.
У вільний час обожнював читати. Перевагу віддавав класиці і детективам. Вдома мав велику та різноманітну бібліотеку. Також багато часу проводив за домашніми справами, адже потрібно було допомагати і своїм батькам, і батькам дружини. Найулюбленішим місцем у Маріуполі було море. Обожнював з дружиною проводити час на дачі, яка якраз знаходилася на березі моря. Також часто із сім’єю ходив у кінотеатри.
Та найбільше Вадима Антипенка тягнуло знову почати служити. Так у березні 2021 року він розпочав службу за контрактом. З жовтня 2021 року перебував у Пісках – селищі в Україні, в Очеретинській селищній громаді Покровського району Донецької області. Саме там знаходився, коли розпочалось повномасштабне вторгнення рф.
Сім’я Вадима, яка залишилися у Маріуполі, довгий час не могла вийти на зв’язок. Дружина – Вікторія Іванівна – була медиком, працювала у пологовому будинку Маріуполя №3, який потрапив під обстріл. Жінка не вірила, що вдасться там вижити. Та, на щастя, і їй, і їхній доньці вдалося виїхати з Маріуполя. Чоловік побачив свою родину у Запоріжжі. Поспілкуватися встигли лише протягом одного місяця. На відеозв’язок маріуполець з дружиною не виходив, говорив, що не хоче, щоб вона бачила його таким. Але завжди підкреслював, що він ситий. Знав, що для дружини це важливо.
28 квітня 2022 року частина, де був Вадим, отримала наказ, щоб всі вийшли з бліндажів і почали бій. Вадим вийшов першим. Одразу ж потрапив під обстріли. На жаль, численні і важкі поранення виявилися несумісними з життям.
Поховала його сім’я в Києві на Бортничому кладовищі навпроти військової академії, де колись навчався героїчний маріуполець.
Донька, через пів року після смерті батька народила онука – Михайла – дуже схожого на дідуся. Маленький Михайлик став справжньою віддушиною для всієї родини. Вікторія Іванівна підкреслила, що якщо б не онук, не знала б, як далі триматися. У доньки були дуже теплі стосунки з батьком. Вадим завжди був готовий зробити все для неї. Вона й досі не вірить, що батька більше немає, здається, що він знову пішов у моря і просто працює… Наразі родина Вадима живе у Вінниці. Дружина продовжує працювати медиком і надихається онуком.
Рідні і друзі запам’ятали хороброго і відважного Вадима, як дуже добру, неконфліктну і справедливу людину. Він був люблячим батьком, турботливим сином (щодня телефонував і підтримував свою маму), ніжним і уважним чоловіком. Він міг бути і суворим для тих, хто цього заслуговував, але завжди вмів побудувати діалог. Загалом друзі і рідні називали Вадима Антипенка святим та ідеальним чоловіком… Дуже прикро, коли з життя йдуть такі щирі, повні життєвої енергії люди. Вадим Леонідович горів справою, боровся за ідею боронити Україну, піклувався про свою родину. Такі люди лишаються в пам’яті назавжди! Вічна слава і пам’ять Героям, які полягли в боях за нашу вільну, незалежну Україну!
Бадіка Денис Михайлович «Бадіка»
(20.07.2000 – 31.03.2022)
Старший лейтенант. Проходив військову службу на посаді льотчика-штурмана у складі 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України. Указом Президента України від 30 вересня 2024 року посмертно отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». За мужність у боротьбі за Батьківщину посмертно відзначений нагрудним знаком «Комбатантський хрест». Розпорядженням міського голови міста Вінниця від 9 червня 2025 року посмертно нагороджений Почесною відзнакою Вінницького міського голови «За мужність та відвагу».
Денис Бадіка народився 20 липня 2000 року у місті Вінниця. З дитячих років вирізнявся цілеспрямованістю, відповідальністю та щирістю у стосунках з оточенням. Навчався у ліцеї № 13 міста Вінниці, де демонстрував високі результати у навчанні. У 2017 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який закінчив за спеціальністю льотчик-штурман. Перед повномасштабним вторгненням, отримав водійське посвідчення та мріяв про власний автомобіль.
Після завершення навчання розпочав службу у 16-й окремій бригаді армійської авіації. Свій перший самостійний виліт виконав 16 червня 2020 року на вертольоті Мі-2. Завдяки відмінній підготовці та наполегливості зарекомендував себе як один із найкращих випускників групи.
Батько Дениса згадує, що після першого бойового вильоту син отримав від командира екіпажу бойову кепку як символ посвяти. Для сім’ї він завжди залишався прикладом відданості обов’язку, адже його життєвим девізом були слова: «Я там, де потрібен». Вже під час великої війни, попри перебування у зоні бойових дій, Денис намагався підтримувати контакт із рідними, передаючи слова підтримки та любові.
З початком повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України Денис Бадіка виконував бойові завдання у складі екіпажу вертольоту Мі-8.
Вже 27 лютого 2022 року екіпаж старшого лейтенанта Бадіки під керівництвом майора Юрія Тимуся брав участь в обороні Києва. Вони надавали авіаційну підтримку та забезпечували висадку десантно-штурмової групи на трасі Київ – Чоп біля села Небелиця Бучанського району. У результаті влучного удару некерованою ракетою було знищено два танки, два бронетранспортери та близько 40 російських військових. Наступ ворога вдалося зупинити і це дозволило безпечно висадити десант та, попри інтенсивний артилерійський обстріл, українські захисники стримали просування ворога у напрямку Житомира.
Згодом для підтримки українських воїнів в оточеному ворогом Маріуполі ГУР впровадило унікальну повітряно-десантну спецоперацію, у ході якої було здійснено декілька вильотів. Кожен із них був як квиток в один кінець. Денис брав участь у здійсненні бойових вильотів для доставки боєприпасів, медикаментів та провізії до оточених оборонців «Азовсталі». Як льотчик-штурман він здійснював навігацію та ведення літака по заданому маршруту, що надавало можливість евакуювати з оточеного Маріуполя поранених українських військовослужбовців та паралельно знищувати ворожу техніку і живі сили противника.
31 березня 2022 року на зворотному шляху з «Азовсталі» вертоліт, на борту якого знаходився Денис Бадіка, було уражено ракетою противника. Відважний льотчик загинув разом із побратимами під час виконання бойового завдання.
Перед тим останнім польотом Денис сказав батькові: «Маю за честь стояти пліч-о-пліч з такими асами, професіоналами, з якими зараз виконую бойові завдання. З ними мені нічого не страшно». А ще проінструктував, кому дзвонити і що робити, якщо він більше доби не буде виходити на зв’язок. Але пори це, в умовах війни надзвичайно важко швидко дізнатись про долю бійців, що добровільно чинять опір ворогу на найгарячіших напрямках. Протягом 26 місяців родина очікувала повернення захисника. Лише 11 червня 2024 року відбулося поховання старшого лейтенанта Бадіки Дениса Михайловича на Алеї Слави Сабарівського кладовища міста Вінниці.
Денис Бадіка з юних років мріяв про небо, вважаючи авіацію справою свого життя. Вирізнявся турботливим ставленням до батьків і сестри, товариськістю та готовністю прийти на допомогу. На момент загибелі Денису ще не виповнилось 22 роки, але бойові побратими запам’ятали його як високопрофесійного, відповідального та надійного офіцера, який завжди діяв у найскладніших обставинах.
Для сім’ї важливим є його шлях до мрії – щоденні тренування, підготовка до вступу, підтримка рідних у парку «Інтеграл». Незабутні спогади залишилися від його дзвінка перед останнім польотом та слів про побратимів. Родина вважає його справжнім героєм, який до кінця залишився вірним обов’язку та присязі.
Денис Бадіка завжди опинявся саме там, де без нього не обійтись. На старті війни – в неозорому небі над Києвом, згодом – над пекельним Маріуполем, де навіть повітря було важчим за сталь. Він обрав шлях, де ціна рішення – життя, і віддав своє заради спасіння інших. У ньому було глибоке розуміння обов’язку, мужність і рішучість діяти саме тоді, коли це було найважливіше.
Старший лейтенант Денис Михайлович Бадіка віддав своє життя заради Батьківщини та побратимів. Пам’ять про нього назавжди залишиться прикладом мужності, незламності та вірності військовій присязі. Сьогодні ми говоримо про нього зі сльозами і гордістю. Бо саме завдяки таким, як Денис, ми досі тримаємося. Вони – незламні. Вони – наша сила. Вони – завжди там, де потрібні.
Денис Бадіка народився 20 липня 2000 року у місті Вінниця. З дитячих років вирізнявся цілеспрямованістю, відповідальністю та щирістю у стосунках з оточенням. Навчався у ліцеї № 13 міста Вінниці, де демонстрував високі результати у навчанні. У 2017 році вступив до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, який закінчив за спеціальністю льотчик-штурман. Перед повномасштабним вторгненням, отримав водійське посвідчення та мріяв про власний автомобіль.
Після завершення навчання розпочав службу у 16-й окремій бригаді армійської авіації. Свій перший самостійний виліт виконав 16 червня 2020 року на вертольоті Мі-2. Завдяки відмінній підготовці та наполегливості зарекомендував себе як один із найкращих випускників групи.
Батько Дениса згадує, що після першого бойового вильоту син отримав від командира екіпажу бойову кепку як символ посвяти. Для сім’ї він завжди залишався прикладом відданості обов’язку, адже його життєвим девізом були слова: «Я там, де потрібен». Вже під час великої війни, попри перебування у зоні бойових дій, Денис намагався підтримувати контакт із рідними, передаючи слова підтримки та любові.
З початком повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України Денис Бадіка виконував бойові завдання у складі екіпажу вертольоту Мі-8.
Вже 27 лютого 2022 року екіпаж старшого лейтенанта Бадіки під керівництвом майора Юрія Тимуся брав участь в обороні Києва. Вони надавали авіаційну підтримку та забезпечували висадку десантно-штурмової групи на трасі Київ – Чоп біля села Небелиця Бучанського району. У результаті влучного удару некерованою ракетою було знищено два танки, два бронетранспортери та близько 40 російських військових. Наступ ворога вдалося зупинити і це дозволило безпечно висадити десант та, попри інтенсивний артилерійський обстріл, українські захисники стримали просування ворога у напрямку Житомира.
Згодом для підтримки українських воїнів в оточеному ворогом Маріуполі ГУР впровадило унікальну повітряно-десантну спецоперацію, у ході якої було здійснено декілька вильотів. Кожен із них був як квиток в один кінець. Денис брав участь у здійсненні бойових вильотів для доставки боєприпасів, медикаментів та провізії до оточених оборонців «Азовсталі». Як льотчик-штурман він здійснював навігацію та ведення літака по заданому маршруту, що надавало можливість евакуювати з оточеного Маріуполя поранених українських військовослужбовців та паралельно знищувати ворожу техніку і живі сили противника.
31 березня 2022 року на зворотному шляху з «Азовсталі» вертоліт, на борту якого знаходився Денис Бадіка, було уражено ракетою противника. Відважний льотчик загинув разом із побратимами під час виконання бойового завдання.
Перед тим останнім польотом Денис сказав батькові: «Маю за честь стояти пліч-о-пліч з такими асами, професіоналами, з якими зараз виконую бойові завдання. З ними мені нічого не страшно». А ще проінструктував, кому дзвонити і що робити, якщо він більше доби не буде виходити на зв’язок. Але пори це, в умовах війни надзвичайно важко швидко дізнатись про долю бійців, що добровільно чинять опір ворогу на найгарячіших напрямках. Протягом 26 місяців родина очікувала повернення захисника. Лише 11 червня 2024 року відбулося поховання старшого лейтенанта Бадіки Дениса Михайловича на Алеї Слави Сабарівського кладовища міста Вінниці.
Денис Бадіка з юних років мріяв про небо, вважаючи авіацію справою свого життя. Вирізнявся турботливим ставленням до батьків і сестри, товариськістю та готовністю прийти на допомогу. На момент загибелі Денису ще не виповнилось 22 роки, але бойові побратими запам’ятали його як високопрофесійного, відповідального та надійного офіцера, який завжди діяв у найскладніших обставинах.
Для сім’ї важливим є його шлях до мрії – щоденні тренування, підготовка до вступу, підтримка рідних у парку «Інтеграл». Незабутні спогади залишилися від його дзвінка перед останнім польотом та слів про побратимів. Родина вважає його справжнім героєм, який до кінця залишився вірним обов’язку та присязі.
Денис Бадіка завжди опинявся саме там, де без нього не обійтись. На старті війни – в неозорому небі над Києвом, згодом – над пекельним Маріуполем, де навіть повітря було важчим за сталь. Він обрав шлях, де ціна рішення – життя, і віддав своє заради спасіння інших. У ньому було глибоке розуміння обов’язку, мужність і рішучість діяти саме тоді, коли це було найважливіше.
Старший лейтенант Денис Михайлович Бадіка віддав своє життя заради Батьківщини та побратимів. Пам’ять про нього назавжди залишиться прикладом мужності, незламності та вірності військовій присязі. Сьогодні ми говоримо про нього зі сльозами і гордістю. Бо саме завдяки таким, як Денис, ми досі тримаємося. Вони – незламні. Вони – наша сила. Вони – завжди там, де потрібні.
Басараб Олег Миколайович
(31.03.1994 – 12.04.2025)
Старший матрос, артилерист 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. За героїзм та успішне виконання бойових завдань 3 червня 2024 року був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Золотий хрест». Також протягом військової служби був відзначений бригадними медалями та грамотами, відзнакою Президента України «За оборону України».
Олег Басараб народився у селищі Старий Крим, місто Маріуполь. Як і більшість хлопчиків, у дитинстві був дуже активним, ніколи не сидів на місці та за спогадами рідних постійно був у пошуку усіляких пригод. А ще з малого віку Олег відрізнявся щирим серцем та добротою, усіх хотів обігріти, допомогти. Особливо це стосувалось тварин, коти й собаки завжди були його улюбленцями. По закінченні Старо-Кримської загальноосвітньої школи №46 Олег вступив до Маріупольського морського училища. Проте до омріяної професії військового моряка прийшов не одразу. Доводилось піклуватись про родину, особливо маму, яка хворіла і дуже переживала за любого сина, адже на рідній Донеччині вже у розпалі були воєнні дії. Олег певний час працював пакувальником у цеху холодного прокату комбінату ім. Ілліча. Але думки про вступ до війська ніколи не відпускали чоловіка.
Незадовго до повномасштабного вторгнення, Олег серцем відчув, що його місту знову загрожує небезпека, і вже не міг залишатися осторонь. 10 лютого 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ. З перших днів російської навали воював у лавах 35-ї бригади морської піхоти. Як артилерист одного із розрахунків відважно чинив спротив ворожій агресії.
Олег Басараб приймав участь у боях на Херсонщині, обороняв Миколаївщину та свій рідний Донбас. Бачити свій рідний край вільним від загарбників було однією з найзаповітніших мрій чоловіка. Олег був справжнім воїном – мужнім, рішучим, відповідальним. Завжди першим зголошувався йти у бій, щиро вболівав за побратимів, захищав та підтримував кожного. За професіоналізм, сміливість, стійкість та мужність, проявлені у ході виконання бойових завдань, зокрема, під час вдалих контрнаступальних дій на Херсонщині, у 2024 році отримав право носити берет кольору морської хвилі – ознаки приналежності до військової еліти.
На початку війни чоловіка ще не відпускало бажання повернутися у звільнений рідний Маріуполь. Там лишився його дім, там мріяв провести усе життя. Та з часом сумна реальність давала знати, що це бажання не скоро здійсниться. Проте підтримку і сили боротися надавали вірні друзі, рідні, кохана. У рідкісні часи відпустки Олег обов’язково їхав до сім’ї, хоча б день-два волів провести у родинному теплі та затишку. Намагався бути на зв’язку. Після кожних новин про ворожі обстріли українських міст писав рідним, турбувався чи все з ними в порядку, закликав берегти себе. А свої повідомлення часто завершував улюбленою фразою: «Обняв, підкинув». У ці прості слова закладено стільки любові та ніжності, вони й сьогодні залишаються у пам’яті й зігрівають серця рідних.
Для своєї дружини Анни, з якою одружились лише влітку 2024 року, Олег був найкращим люблячим чоловіком. Мріяли про щасливе майбутнє. Після перемоги планували оселитися у Вінниці, на батьківщині дружини, створити родину і щасливо жити у мирі. Разом фантазували, який прекрасний великий зведуть для себе будинок, і обов’язково заведуть собаку. Чоловік не уявляв свого життя без домашніх чотирилапих друзів. Навіть під час служби у підрозділі його постійно оточували коти та песики, яких постійно оберігав і підгодовував. А ще Олег дуже хотів дітей, але тільки після повернення додому з перемогою – боявся залишити сім’ю без батька. На жаль, війна безжально обірвала усі мрії.
12 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Горіхове Покровського району життя мужнього захисника Олега Басараба обірвав ворожий осколок… Йому навічно залишився 31 рік. Похований герой 16 квітня 2025 року у м. Вінниці на Алеї слави Сабарівського кладовища.
У вічній скорботі лишилися дружина, рідні, близькі друзі та бойові побратими…
Олег Басараб був воїном з відкритим серцем та незламною волею, щирим, чесним, сміливим та життєрадісним. Найголовнішим для нього було жити по совісті, підтримувати та надавати допомогу кожному, хто цього потребує. Різностороння особистість, усе намагався спробувати та опанувати, і не шукав при цьому легких шляхів. Мав бажання займатись спортом – навіть у війську сам майстрував для себе та побратимів штанги. Мріяв про мирне життя та родинні мандрівки закордон, хотів побачити океан, міста Італії, світові архітектурні пам’ятки. Його майбутнє мало бути наповнене досягнень. Він вірив у перемогу України, чекав та наближав її усіма силами. Світла памʼять і вічна слава Герою, який віддав своє життя у бою за нашу землю, її свободу та незалежність.
Олег Басараб народився у селищі Старий Крим, місто Маріуполь. Як і більшість хлопчиків, у дитинстві був дуже активним, ніколи не сидів на місці та за спогадами рідних постійно був у пошуку усіляких пригод. А ще з малого віку Олег відрізнявся щирим серцем та добротою, усіх хотів обігріти, допомогти. Особливо це стосувалось тварин, коти й собаки завжди були його улюбленцями. По закінченні Старо-Кримської загальноосвітньої школи №46 Олег вступив до Маріупольського морського училища. Проте до омріяної професії військового моряка прийшов не одразу. Доводилось піклуватись про родину, особливо маму, яка хворіла і дуже переживала за любого сина, адже на рідній Донеччині вже у розпалі були воєнні дії. Олег певний час працював пакувальником у цеху холодного прокату комбінату ім. Ілліча. Але думки про вступ до війська ніколи не відпускали чоловіка.
Незадовго до повномасштабного вторгнення, Олег серцем відчув, що його місту знову загрожує небезпека, і вже не міг залишатися осторонь. 10 лютого 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ. З перших днів російської навали воював у лавах 35-ї бригади морської піхоти. Як артилерист одного із розрахунків відважно чинив спротив ворожій агресії.
Олег Басараб приймав участь у боях на Херсонщині, обороняв Миколаївщину та свій рідний Донбас. Бачити свій рідний край вільним від загарбників було однією з найзаповітніших мрій чоловіка. Олег був справжнім воїном – мужнім, рішучим, відповідальним. Завжди першим зголошувався йти у бій, щиро вболівав за побратимів, захищав та підтримував кожного. За професіоналізм, сміливість, стійкість та мужність, проявлені у ході виконання бойових завдань, зокрема, під час вдалих контрнаступальних дій на Херсонщині, у 2024 році отримав право носити берет кольору морської хвилі – ознаки приналежності до військової еліти.
На початку війни чоловіка ще не відпускало бажання повернутися у звільнений рідний Маріуполь. Там лишився його дім, там мріяв провести усе життя. Та з часом сумна реальність давала знати, що це бажання не скоро здійсниться. Проте підтримку і сили боротися надавали вірні друзі, рідні, кохана. У рідкісні часи відпустки Олег обов’язково їхав до сім’ї, хоча б день-два волів провести у родинному теплі та затишку. Намагався бути на зв’язку. Після кожних новин про ворожі обстріли українських міст писав рідним, турбувався чи все з ними в порядку, закликав берегти себе. А свої повідомлення часто завершував улюбленою фразою: «Обняв, підкинув». У ці прості слова закладено стільки любові та ніжності, вони й сьогодні залишаються у пам’яті й зігрівають серця рідних.
Для своєї дружини Анни, з якою одружились лише влітку 2024 року, Олег був найкращим люблячим чоловіком. Мріяли про щасливе майбутнє. Після перемоги планували оселитися у Вінниці, на батьківщині дружини, створити родину і щасливо жити у мирі. Разом фантазували, який прекрасний великий зведуть для себе будинок, і обов’язково заведуть собаку. Чоловік не уявляв свого життя без домашніх чотирилапих друзів. Навіть під час служби у підрозділі його постійно оточували коти та песики, яких постійно оберігав і підгодовував. А ще Олег дуже хотів дітей, але тільки після повернення додому з перемогою – боявся залишити сім’ю без батька. На жаль, війна безжально обірвала усі мрії.
12 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Горіхове Покровського району життя мужнього захисника Олега Басараба обірвав ворожий осколок… Йому навічно залишився 31 рік. Похований герой 16 квітня 2025 року у м. Вінниці на Алеї слави Сабарівського кладовища.
У вічній скорботі лишилися дружина, рідні, близькі друзі та бойові побратими…
Олег Басараб був воїном з відкритим серцем та незламною волею, щирим, чесним, сміливим та життєрадісним. Найголовнішим для нього було жити по совісті, підтримувати та надавати допомогу кожному, хто цього потребує. Різностороння особистість, усе намагався спробувати та опанувати, і не шукав при цьому легких шляхів. Мав бажання займатись спортом – навіть у війську сам майстрував для себе та побратимів штанги. Мріяв про мирне життя та родинні мандрівки закордон, хотів побачити океан, міста Італії, світові архітектурні пам’ятки. Його майбутнє мало бути наповнене досягнень. Він вірив у перемогу України, чекав та наближав її усіма силами. Світла памʼять і вічна слава Герою, який віддав своє життя у бою за нашу землю, її свободу та незалежність.
Білієнко Денис Вікторович «Сократ»
(10.04.1991 – 24.09.2023)
Молодший сержант, аеророзвідник. Виконував обов’язок на посаді головного сержанта 6-ої механізованої роти 110-ої окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України, в/ч А4007. За час військової служби отримав наступні нагороди: відзнака Президента України «За оборону України», почесна відзнака командира військової частини А4007 «За оборону Авдіївки», нагрудний знак «Знак пошани». Посмертно був відзначений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест». Указом Президента України від 18 січня 2024 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Денис Білієнко народився та виріс у місті Маріуполь. З малого віку був відповідальним, доброзичливим та привітним до всіх. Після закінчення школи вступив до Маріупольського електромеханічного технікуму, де отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Обслуговування електротехнічного обладнання і автоматичного устаткування будівель і споруд» і здобув кваліфікацію електромеханіка.
Під час повномасштабного вторгнення Денису вдалося виїхати з окупованого Маріуполя до Львова. І вже у квітні 2022 року він добровільно вступив до лав ЗСУ. Спочатку відбув навчання у Львівській області, біля села Вербляни, далі проходив службу на Хмельниччині, а в травні 2022 року був перенаправлений на Авдіївський напрямок, де до останнього подиху боронив нашу країну від ворога.
За час війни Денис Білієнко працював з дронами в аеророзвідці, відводив людей на позиції, рятував побратимів в тяжких ситуаціях, часто ризикуючи взяти удар на себе. Не раз доводилось сидіти в окопах у дощ та холод, в надскладних умовах, коли ворог знаходився на відстані кількох метрів і все залежало виключно від майстерності та злагодженості дій кожного бійця підрозділу.
Проте, на війні Денис проявив себе як справжній патріот своєї держави, наближав перемогу як міг, не шкодуючи власних сил та здоров’я. У 2023 році двічі був госпіталізований: перше поранення виявилось легким, на другий раз отримав важкі ураження. Але це не зупиняло захисника, кожного разу після реабілітації Денис поспішав повернутись на фронт до побратимів. Не зважаючи ні на що, він не втрачав віри у перемогу України, йому вдавалося й побратимів заряджати своїм позитивним настроєм. А ще Денис дуже сильно хотів відсвяткувати перемогу у вільному українському Маріуполі. Але, на жаль, не судилося…
Життя головного сержанта механізованої роти обірвалося 24 вересня 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Під час виконання бойового завдання Денис Білієнко отримав тяжке поранення уламками. Загинув на місці. Завзятому воїну було всього 32 роки. Урочисте прощання із захисником відбулося 7 жовтня 2023 року на майдані Незалежності міста Рівне. Похований на Алеї Героїв рівненського кладовища «Нове».
У Дениса залишилися батьки та дружина. В пам’яті друзів та рідних він назавжди житиме товариським, добрим, веселим та активним. До війни, окрім роботи за спеціальністю, Денис займався організацією заходів для молоді. Був добрим другом для всіх, на нього завжди можна було покластися, адже більше переживав про інших людей, ніж про себе. Душа компанії, надійний друг, люблячий чоловік та син, відданий патріот та захисник своєї землі. Він з честю виконував свій військовий обов’язок, кожен день був прикладом для побратимів, своїми справами, та ціною власного життя наближав мирне життя у вільній Україні.
Денис Білієнко народився та виріс у місті Маріуполь. З малого віку був відповідальним, доброзичливим та привітним до всіх. Після закінчення школи вступив до Маріупольського електромеханічного технікуму, де отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Обслуговування електротехнічного обладнання і автоматичного устаткування будівель і споруд» і здобув кваліфікацію електромеханіка.
Під час повномасштабного вторгнення Денису вдалося виїхати з окупованого Маріуполя до Львова. І вже у квітні 2022 року він добровільно вступив до лав ЗСУ. Спочатку відбув навчання у Львівській області, біля села Вербляни, далі проходив службу на Хмельниччині, а в травні 2022 року був перенаправлений на Авдіївський напрямок, де до останнього подиху боронив нашу країну від ворога.
За час війни Денис Білієнко працював з дронами в аеророзвідці, відводив людей на позиції, рятував побратимів в тяжких ситуаціях, часто ризикуючи взяти удар на себе. Не раз доводилось сидіти в окопах у дощ та холод, в надскладних умовах, коли ворог знаходився на відстані кількох метрів і все залежало виключно від майстерності та злагодженості дій кожного бійця підрозділу.
Проте, на війні Денис проявив себе як справжній патріот своєї держави, наближав перемогу як міг, не шкодуючи власних сил та здоров’я. У 2023 році двічі був госпіталізований: перше поранення виявилось легким, на другий раз отримав важкі ураження. Але це не зупиняло захисника, кожного разу після реабілітації Денис поспішав повернутись на фронт до побратимів. Не зважаючи ні на що, він не втрачав віри у перемогу України, йому вдавалося й побратимів заряджати своїм позитивним настроєм. А ще Денис дуже сильно хотів відсвяткувати перемогу у вільному українському Маріуполі. Але, на жаль, не судилося…
Життя головного сержанта механізованої роти обірвалося 24 вересня 2023 року поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області. Під час виконання бойового завдання Денис Білієнко отримав тяжке поранення уламками. Загинув на місці. Завзятому воїну було всього 32 роки. Урочисте прощання із захисником відбулося 7 жовтня 2023 року на майдані Незалежності міста Рівне. Похований на Алеї Героїв рівненського кладовища «Нове».
У Дениса залишилися батьки та дружина. В пам’яті друзів та рідних він назавжди житиме товариським, добрим, веселим та активним. До війни, окрім роботи за спеціальністю, Денис займався організацією заходів для молоді. Був добрим другом для всіх, на нього завжди можна було покластися, адже більше переживав про інших людей, ніж про себе. Душа компанії, надійний друг, люблячий чоловік та син, відданий патріот та захисник своєї землі. Він з честю виконував свій військовий обов’язок, кожен день був прикладом для побратимів, своїми справами, та ціною власного життя наближав мирне життя у вільній Україні.
Біткіне Геннадій Анатолійович
(09.06.1974 – 21.03.2022
Солдат Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Не маючи за плечима військового досвіду та військових нагород, Геннадій Біткіне був свідомим громадянином та патріотом української землі, саме це й спонукало чоловіка не залишитись осторонь в найтяжчі часи для рідного міста та країни.
Народився Геннадій 9 червня 1974 року у Маріуполі. З дитинства був життєрадісним і добрим хлопчиком. Завжди захищав і рятував всіх тваринок і птахів. Часто говорив: «мамо, не бийте мух, вони як птахи, їм теж хочеться літати!» У дитинстві любив збирати марки.
Закінчив механіко-металургійний технікум і потім працював на заводі «Азовсталь» в порту. Працював потім в АМП («Азовське морське пароплавство» – найбільшому підприємстві, яке здійснювало морські перевезення з портів Азовського моря.
Обожнював рідне місто. Найбільше полюбляв гуляти у парках «Веселка», ПК «Металургів», пізніше – на площі Свобода (біля «1000 дрібниць). Чоловік захоплювався спортом, регулярно відвідував тренажерну залу, мав підтягнутий вигляд. Підтримував здоровий спосіб життя, Завжди допомагав матері. Водночас Гена дуже багато читав, адже у мами була велика бібліотека. Всі його друзі, як і він, не пили і не курили. Дуже любив проводити час з друзями на морі. З середини 2021 року уклав з американською фірмою договір, після чого зумів стати успішним підприємцем.
Геннадій завжди відрізнявся твердою громадянською позицією та щирим патріотизмом. Наприкінці 2016 року він прийшов додому і сказав мамі, що піде в ТрО, адже хоче навчатися, щоб зуміти захистити Маріуполь. Так у 2017 році він вступив до лав тероборони Маріуполя. Вже у перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну повідомив рідним, що мусить йти захищати місто. Брав участь у захисті маріупольської телевежі. З 24 лютого охороняв Маріупольську телевежу. 2 березня 2022 року з Геннадієм зник зв’язок і мати не знала, що з ним. 14 березня 2022 року його бачили у лікарні на 17 МКР. До 21 березня 2022 року рахувався зниклим безвісти. За непідтвердженою інформацією загинув внаслідок авіаудару в лікарні на 17 МКР Маріуполя. Тіло сина мати отримала тільки у 2023 році під час обміну 80 тілами загиблих з рф. Впізнати тіло вдалося внаслідок експертизи ДНК. Вже у морзі м. Києва повідомили, що тіло опинилось в Азовсталі, звідки його і забрали. За результатами огляду тіла встановлено, що всі кістки були роздавлені.
Героїчний маріуполець не був одружений, не мав дітей, залишилась тільки мати – Біткіне Неля Станіславівна та племінниця. За прикрим сценарієм життя у 2015 році жінка поховала й доньку, яка хворіла на онкологію. Гена допомагав і підтримував сестру, робив все можливе, щоб зберегти її життя. Сьогодні Неля Станіславівна мешкає у Києві разом з онукою. У свої 77 років вона підтримує всіх хлопців, які захищають Україну. Ходить до центру «ЯМаріуполь», де робить окопні свічки, які є дуже потрібними та важливими на фронті.
Мати хоче дочекатися хоча б когось з побратимів сина, які наразі перебувають у полоні, щоб зрозуміти, як насправді загинув син.
Друзі, колеги та знайомі запам’ятали Геннадія як щиру, усміхнену і дуже життєрадісну людину. Він любив своїх побратимів і всім серцем вірив, що Україна вистоїть та переможе. У мами Геннадія не вистачає слів, щоб описати, яким він був чудовим Сином, гідним чоловіком і доброю Людиною… Він ще так багато хотів встигнути і реалізувати. Однак його життя обірвалося дуже рано і несподівано. На жаль, найкращі з кращих віддають свої життя заради того, щоб ми мали мирне небо над головою. Герої не вмирають! Вони живуть в наших спогадах, душах і серцях!
Народився Геннадій 9 червня 1974 року у Маріуполі. З дитинства був життєрадісним і добрим хлопчиком. Завжди захищав і рятував всіх тваринок і птахів. Часто говорив: «мамо, не бийте мух, вони як птахи, їм теж хочеться літати!» У дитинстві любив збирати марки.
Закінчив механіко-металургійний технікум і потім працював на заводі «Азовсталь» в порту. Працював потім в АМП («Азовське морське пароплавство» – найбільшому підприємстві, яке здійснювало морські перевезення з портів Азовського моря.
Обожнював рідне місто. Найбільше полюбляв гуляти у парках «Веселка», ПК «Металургів», пізніше – на площі Свобода (біля «1000 дрібниць). Чоловік захоплювався спортом, регулярно відвідував тренажерну залу, мав підтягнутий вигляд. Підтримував здоровий спосіб життя, Завжди допомагав матері. Водночас Гена дуже багато читав, адже у мами була велика бібліотека. Всі його друзі, як і він, не пили і не курили. Дуже любив проводити час з друзями на морі. З середини 2021 року уклав з американською фірмою договір, після чого зумів стати успішним підприємцем.
Геннадій завжди відрізнявся твердою громадянською позицією та щирим патріотизмом. Наприкінці 2016 року він прийшов додому і сказав мамі, що піде в ТрО, адже хоче навчатися, щоб зуміти захистити Маріуполь. Так у 2017 році він вступив до лав тероборони Маріуполя. Вже у перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну повідомив рідним, що мусить йти захищати місто. Брав участь у захисті маріупольської телевежі. З 24 лютого охороняв Маріупольську телевежу. 2 березня 2022 року з Геннадієм зник зв’язок і мати не знала, що з ним. 14 березня 2022 року його бачили у лікарні на 17 МКР. До 21 березня 2022 року рахувався зниклим безвісти. За непідтвердженою інформацією загинув внаслідок авіаудару в лікарні на 17 МКР Маріуполя. Тіло сина мати отримала тільки у 2023 році під час обміну 80 тілами загиблих з рф. Впізнати тіло вдалося внаслідок експертизи ДНК. Вже у морзі м. Києва повідомили, що тіло опинилось в Азовсталі, звідки його і забрали. За результатами огляду тіла встановлено, що всі кістки були роздавлені.
Героїчний маріуполець не був одружений, не мав дітей, залишилась тільки мати – Біткіне Неля Станіславівна та племінниця. За прикрим сценарієм життя у 2015 році жінка поховала й доньку, яка хворіла на онкологію. Гена допомагав і підтримував сестру, робив все можливе, щоб зберегти її життя. Сьогодні Неля Станіславівна мешкає у Києві разом з онукою. У свої 77 років вона підтримує всіх хлопців, які захищають Україну. Ходить до центру «ЯМаріуполь», де робить окопні свічки, які є дуже потрібними та важливими на фронті.
Мати хоче дочекатися хоча б когось з побратимів сина, які наразі перебувають у полоні, щоб зрозуміти, як насправді загинув син.
Друзі, колеги та знайомі запам’ятали Геннадія як щиру, усміхнену і дуже життєрадісну людину. Він любив своїх побратимів і всім серцем вірив, що Україна вистоїть та переможе. У мами Геннадія не вистачає слів, щоб описати, яким він був чудовим Сином, гідним чоловіком і доброю Людиною… Він ще так багато хотів встигнути і реалізувати. Однак його життя обірвалося дуже рано і несподівано. На жаль, найкращі з кращих віддають свої життя заради того, щоб ми мали мирне небо над головою. Герої не вмирають! Вони живуть в наших спогадах, душах і серцях!
bottom of page