Підсумки міжнародної онлайн-конференції «Російська модель руйнування культурної спадщини під час війни на прикладі Маріуполя»

16 квітня 2026 року Товариство Рафаеля Лемкіна у співпраці з Маріупольським краєзнавчим музеєм і Лабораторією моніторингу української спадщини HeMo провело онлайн-конференцію «Російська модель руйнування культурної спадщини під час війни на прикладі Маріуполя».

Учасники зосередилися на Маріуполі як одному з виразних прикладів того, як Росія використовує руйнування, привласнення і спотворення культурної спадщини як інструмент війни проти української ідентичності. Під час дискусії йшлося не лише про масштаби втрат, а й про інструменти документування, цифрового збереження та правового захисту культурної спадщини.

У підготовці та проведенні заходу також взяли участь Культурна інституція Міжвухами, громадська організація "Музей сучасного мистецтва", The Antiquities Coalition, Penn Cultural Heritage Center, Smithsonian Cultural Rescue Initiative та Міжнародна рада музеїв ICOM Україна.

Ключові підсумки конференції

1. Руйнування культурної спадщини Маріуполя було не випадковим, а системним.

Знищення культурної спадщини Маріуполя та України загалом є не випадковим наслідком бойових дій, а частиною ширшої стратегії Російської Федерації зі стирання української ідентичності та історичної пам’яті.

Денис Кочубей, заступник міського голови Маріуполя, говорив про те, що Росія століттями намагалася стирати українську ідентичність через зросійщення та привласнення чужого, і нині продовжує цю політику. Браян Деніелс, директор досліджень і програм Penn Cultural Heritage Center, підкреслив, що досвід Маріуполя свідчить не про “супутні втрати”, а про цілеспрямовану спробу знищити українську ідентичність. Він також нагадав, що музеї не є нейтральними інституціями, бо саме вони зберігають пам’ять і історію.

2. Окрім фізичних руйнувань, відбувається привласнення та спотворення культурної спадщини.

Російська атака на культурну спадщину має кілька вимірів одночасно. Йдеться не лише про фізичне знищення будівель і колекцій, а й про незаконне переміщення культурних цінностей, підміну історичних наративів та використання музеїв як майданчиків пропаганди.

Валентина Єфімова, спеціалістка з документування втрат культурної спадщини Товариства Рафаеля Лемкіна, описала сталий патерн таких дій: масовані обстріли, руйнування, імітація “евакуації”, інтеграція українських музейних об’єктів у російський простір та їхнє подальше використання у пропагандистських цілях. Як приклад вона навела історію трьох маріупольських музеїв, розташованих на одній вулиці — Маріупольського краєзнавчого музею, Художнього музею імені Куїнджі та Музею народного побуту, які були зруйновані, пограбовані, а їхні колекції вивезені до окупованого Донецька.

Лада Наконечна, художниця та дослідниця, звернула увагу на те, що під загрозою опиняються не лише самі об’єкти спадщини, а й їхній контекст, інтерпретація та місце в культурній пам’яті. Юлія Ваганова, віцепрезидентка ICOM Україна, підкреслила, що для протидії таким практикам потрібні факти, професійна солідарність і системне донесення інформації до міжнародної музейної спільноти.

3. Документування втрат сьогодні є критично важливим.

Системне та належне документування втрат є основою для майбутньої відповідальності, репарацій та повернення викрадених об’єктів. Через окупацію доступ до багатьох об’єктів залишається неможливим, тому дистанційний моніторинг, супутникові знімки, відкриті джерела, цифрові архіви та OSINT-дослідження стали ключовими інструментами збору доказів. Про це наголосила Анастасія Олексій, виконавча директорка Товариства Рафаеля Лемкіна.

Кетрін Генсон, керівниця досліджень Smithsonian Cultural Rescue Initiative, представила результати моніторингу руйнувань Маріуполя в березні–травні 2022 року і навела приклади найбільш постраждалих об’єктів, серед яких  Донецький академічний драматичний театр, Музей історії та археології Маріупольського державного університету, Будинок з годинником, Музей Куїнджі, Музей народного побуту і Маріупольський краєзнавчий музей.

4. Цифрове збереження стало одним із головних способів опору.

Цифрове збереження спадщини сьогодні є не лише технічним рішенням, а й способом опору. Воно дозволяє зберігати пам’ять про зруйновані або втрачені колекції, підтримувати тяглість інституцій і відновлювати зв’язок громади зі своєю історією.

Василь Рожко, голова правління Лабораторії моніторингу української спадщини HeMo, розповів історію системної співпраці Лабораторії НеМо та Міністерства культури України у створенні цифрової бази даних фотокопій інвентарних книг. Завдяки кризовій інвентаризації зафіксовано списки предметів понад 640 українських музеїв, у тому числі й на тимчасово окупованих територіях. Це потрібно як для Державного Реєстру Музейного фонду України, так і для відновлення справедливості.

Представники маріупольських музеїв підкреслили, що в умовах втрати фізичного доступу до колекцій цифрові інструменти допомагають не лише зберігати пам’ять про спадщину Маріуполя та створювати основу для її майбутнього дослідження, повернення і відновлення музейних інституцій, а й підтримувати зв’язок громади з її минулим.

Марія Сльота, директорка Маріупольського краєзнавчого музею, представила досвід збереження пам’яті після втрати музейного фонду через цифрові архіви, меморіальні проєкти, виставки та цифрову книгу з історіями загиблих захисників Маріуполя. Вона також навела проєкт «Іканича» , ініціативу з відтворення грецьких маріупольських писанок, як приклад того, як цифрове збереження може допомагати відновлювати втрачені елементи культурної спадщини.

Наталія Арусланова, співробітниця Маріупольського краєзнавчого музею, презентувала онлайн-каталог колекцій як приклад співпраці різних інституцій для візуалізації втрат, відновлення справедливості та збереження ідентичності Маріуполя.

Ольга Хроненко, доцентка кафедри культурології Маріупольського державного університету та молодша наукова співробітниця Маріупольського краєзнавчого музею, розповіла про відтворення у віртуальному форматі Музею історії та археології Маріупольського державного університету після втрати його фонду та пошкодження будівлі.

5. Відновлення справедливості потребує довгої міжнародної та правової роботи.

Повернення викрадених цінностей, фіксація збитків, притягнення винних до відповідальності та отримання репарацій є довготривалим процесом, який потребує координації державних, міжнародних і громадських зусиль.

Дарина Підгорна, юристка та аналітикиня Товариства Рафаеля Лемкіна, окреслила основні типи злочинів проти культурної спадщини: руйнування і пошкодження об’єктів, незаконне привласнення та переміщення культурних цінностей, захоплення інституційної пам’яті й використання музеїв як платформ пропаганди. Вона також наголосила, що навіть за наявності правових підстав повернення викрадених об’єктів і отримання репарацій може тривати роками. Детальніше про виступ Дарини, а також її презентацію, можна дізнатися тут.

Іван Вербицький, заступник міністра культури України, окреслив практичні кроки держави: евакуацію музейних цінностей, створення безпечних просторів для їхнього збереження, формування системного переліку музейних цінностей та посилення координації з правоохоронними органами.

Тесс Девіс, виконавча директорка The Antiquities Coalition, представила міжнародний вимір цієї проблеми, підкресливши, що війна Росії проти України є атакою не лише на територію, а й на пам’ять, історію та ідентичність. Вона також звернула увагу на важливість міжнародної адвокації та реагування на злочини проти культурної спадщини, зокрема згадала включення маріупольської фігурки бика до переліку 10 найбільш розшукуваних зниклих старожитностей у світі.

Отже, конференція засвідчила, що збереження культурної спадщини Маріуполя має стратегічне значення для безпеки країни. Напади на культуру водночас є нападами на саму націю та свідчать про ширші злочинні практики, зокрема такі, що мають ознаки геноциду.

У цьому контексті особливо вагомою є думка одного з фундаторів міжнародного права Рафаеля Лемкіна, який наголошував, що геноцид — це не лише фізичне знищення людей, а й цілеспрямоване руйнування основ існування національної групи, зокрема її культури, пам’яті та історичної тяглості. Саме тому документування злочинів, цифрове збереження спадщини, міжнародна адвокація та правове переслідування вже сьогодні мають залишатися серед ключових пріоритетів, адже збереження культурної спадщини є невіддільним від збереження самої нації.